«Звикли дивитися в очі смерті»: чому атовці вкорочують собі віку і як цього уникнути?

«Звикли дивитися в очі смерті»: чому атовці вкорочують собі віку і як цього уникнути?

Україна

Щотижня в Україні стається по два самогубства серед тих, хто вижив на війні, але не знайшов себе у мирному житті.

Військова прокуратура озвучила жахливу статистику: понад півтисячі самогубств у бійців, які повернулися із зони АТО. Хоча насправді вона може бути значно вищою, адже є чимало випадків, де причину смерті визначити важко. Це можуть бути так звані «приховані» суїциди.

Минулий рік став піковим із самогубств серед військових. Тенденція зберігається і цьогоріч. По два на тиждень. Ці дані оприлюднив військовий прокурор України Анатолій Матіос. І багато самогубців, зовсім юні хлопці, – 1995-1998 років народження…

Одружені з війною…

А передує суїцидам, як пояснює кризовий психолог Олена Звєрєва, втрата сенсу життя.

– Вони зневірились у державі, людях. І якщо раніше хлопці трималися, бо вірили у зміни, надіялися, що держава подбає і про них, то зараз усім стало зрозуміло, що все це марно. І ця образа з домішками агресії, переходить у аутоагресію (заподіяння фізичної чи психологічної шкоди собі). Їм спадають думки, що вони невдахи, нікчеми. Хоча направду, з життя йдуть дуже сильні люди, від яких ніхто такого навіть не очікував. Вони не звикли скиглити про свої проблеми, тому й обирають саме такий вихід. Але я вам скажу так: ці самогубства – то наша програна війна, – каже Олена Звєрєва.

Аби працювати з атовцем, не достатньо бути просто психологом. Потрібно бути його побратимом, другом. Говорити з ним нарівні і знати війну особисто, а не з розповідей. Лише в такому випадку можна зрозуміти, чому вони, пройшовши усі сім кіл пекла війни, зрештою вирішують вкоротити собі віку на мирній території.

– Вони звикли дивитися в очі смерті, вони зіштовхнулися з нею настільки близько, що потоваришували з нею. І упіймали отой адреналін, який викидався при відчутті, що смерть поряд. А коли  повернулися додому, адреналін знизився, почалися проблеми навіть у статевих стосунках, тому що без адреналіну уже не так яскраво і гостро сприймаються сексуальні відчуття, адже гормональний фон напряму стимулюється адреналіном. Мене питають: «Чому так несправедливо: там в окопах мені снилася дружина, а вдома, коли я з нею в теплому ліжку, мені сниться війна?» Їх тягне назад. Тому я завжди образно кажу, що вони одружені з війною, – продовжує психолог.

– А скільки маскованих суїцидів, таких, як розбився на автівці, тому що нібито не впорався з керуванням. Хоча насправді розігнав машину до швидкості 200 і просто «у пляцок». А скільки таких, що втопився, бо не хотів випливати. Напився ліків – і не прокинувся, – додає Олена Звєрєва.

«Там вони – захисники, а тут – «психи»…»

Власне, це та сумна реальність, з якою доводиться стикатися зараз усім військовим. Адже на цей час, як зазначає Олена Звєрєва, політика держави зводиться до того, що атовців мало не в резервації потрібно тримати, зачинити в божевільнях, бо вони психи. Та й саме суспільство далеко не іншої думки.

– Це справжні кіборги, люди, які мають надможливості. Знаєте, на війні вояка з переламаною ногою міг пробігти 5 кілометрів. Та в мирному житті він би помер від больового шоку. Вони знають, як вижити в окопі при температурі мінус 25. І при цьому навіть застуди їх не брали. А тут вони просто не пристосовані жити, і це перш за все помилка черствого і невдячного суспільства. Хлопці часто кажуть: «Ми тут нікому не потрібні. Ми за них ладні були вмерти, навіть не задумуючись, а яка подяка?» Про що мова, якщо  в Луцьку їх ще навіть не визнали як почесних громадян. Волинь – єдина область, яка ще не визнала добровольців на обласному рівні. Навіть Донецька вже проголосувала, – розповідає психолог.

Більше того, як зазначає пані Олена,  їх ніхто не хоче працевлаштовувати. «Скільки я особисто шукала хлопцям роботу, а мені відповідали, мовляв, навіщо мені той дурний атовець», – додає жінка. Звідси – відчай, безвихідь, відсутність сил боротися. От і виходить, що на передовій він – захисник, а тут – навіть свою родину не може захистити від злиднів.

Ще одні приголомшливі статистичні дані: 27 тисяч важких злочинів в Україні скоїли саме учасники АТО. Це з 2014 року і по сьогодні.  Агресивна поведінка – ще один прояв посттравматичного синдрому.

Один із останніх випадків – у Турійському районі атовець зарізав сусіда. Раніше – найкращі товариші, один з яких пішов захищати Вітчизну, інший – лишився в тилу. «Прийдуть сепари, я їх з короваєм зустріну», – розмахуючи ножем перед уже мобілізованим військовим кричав його іще вчорашній друг. Ножем, який до речі, подарував йому цей же атовець. Як наслідок – перерізане горло і смерть того, який бездумно провокував військового. Ні, ніхто тут не береться виправдовувати дій армійця, це радше заклик усім нам задуматися…

– Люди, ви ж повинні розуміти, навіть якщо і не були на війні, слідкуйте врешті за своїми словами. Ніколи не жартуйте словом «сепар», бо військові автоматично сприймають вас за сепарів. Не можна підходити до вояки ззаду і раптово його обіймати. То він тебе перекине і зламає тобі шию, автоматично. Ні в якому разі не можна жартувати такими словами, як двохсоті. Це не жарти! Ніколи не провокуйте захисника, типу: «Де ти служив? Та ти там ніколи не був». Люди, не добивайте їх. Дайте їм оговтатися, дайте спокійно зростися їхній психіці, – зазначає пані Олена.
Випадок, який сколихнув Волинь, коли атовець запхнув собі ніж у серце. Він до останнього не погоджувався на медичну допомогу, але під впливом побратимів все таки його вдалося врятувати. Лікар успішно його прооперував, до серця лезо не дістало лише 2 міліметри…

«Сьогодні твій «козел» завтра для когось може бути «котиком»

Тренінги для дружин атовців – ще один вид діяльності Олени Звєрєвої. Ці жінки потребують ще більшої психологічної допомоги, ніж їхні чоловіки. Власне, тому стільки розлучень у цих сім’ях.

– Я їх не засуджую. Просто жінка не витримала, і крапка. Бо з цим потрібно працювати.  А коли вона вже виснажена і тією війною, і тим своїм чоловіком, і постійною тривогою за нього, просто не витримує. А дорікати чоловікові, що він уже не такий, як був до війни, безглуздо. Бо він уже таким і не буде. Або прийми його таким, як є, або залиши. Я завжди кажу, що сьогодні твій «козел» завтра може бути для когось «котиком», – зауважує психолог.

Зрештою, усе у всесвіті закономірно. Не поважаєш своїх захисників – будеш годувати ворогів. Такими словами завершує свою розповідь Олена Звєрєва. І нам, сидячим у надійному тилу, задуматися таки варто. Бо війна ще триває…

Ірина Бура

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • T Редактор сайту Ірина Бура 066 606 94 80
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×