Цей підрозділ 80-ї окремої аеромобільної бригади пройшов чималий бойовий шлях. Сформована у Львові півроку тому, 3-я рота стала взірцем для українських військових.
Війна для крилатих піхотинців розпочалася ще в лютому, коли тривала окупація Криму. Готувати колектив командиру Вадиму Сухаревському довелося у бойових умовах. Водій БТРа, наприклад, прийшов у роту за вечір до відправки, а половина молодого поповнення контрактників навіть строкової служби не проходили. Готуючись до непростої поїздки, десантники за власні кошти закупили собі обмундирування. Бойове злагодження підрозділ проходив у селищі Гончарівське.
Коли ж почалися бойові завдання на сході, 3-я рота розгорнула блокпости від Конотопа до Батурина для контролю «московської» траси. Хрещення вогнем бійці отримали на підступах до Слов'янська: на одній з багатоповерхівок десантники прикривали інший підрозділ, з іншого боку під'їхав позашляховик, з якого почали стріляти. У тому бою загинули двоє українських силовиків. Натомість ще одна група бойовиків наступала з флангу. Слідом за ними рухалася третя колона ворожих військ. Люди у російській військовій формі без розпізнавальних знаків були добре озброєні та навчені.
Більше місяця українські десантники контролювали ситуацію під Слов'янськом. Перші поранені з'явилися, коли блокпост розділили на дві частини. Одна пересунулася ближче до міста, за два кілометри від позиції бойовиків. Українських військових обстрілювали із самохідної артилерійської гармати 2С9 «Нона». Згодом по блокпосту запрацювали міномети. Озброєні лише автоматами та гранатометами десантники зуміли дати опір ворогу. Атакуючи другу частину блокпоста, вороги намагалися взяти українців у кільце. Піхоту сепаратистів підсилили бойові машини. Втім, побачивши, що українці контролюють ситуацію, нападники відійшли.
Мінометні обстріли тривали по кілька разів на день. Однак, кажуть аеромобілісти, не впасти духом допомагала підтримка місцевих жителів. Люди не лише приносили продукти та речі, але й допомагали корегувати вогонь, передаючи координати позицій ворога.
Згодом бійці 3-ї роти підсилили оборону Луганського летовища. У ніч прибуття львівських десантників у аеропорт було збито «Іл-76» з дніпропетровськими піхотинцями.
- Ми тримали периметр авіакатастрофи і в гумових рукавицях збирали рештки людей. 49 десантників. Ще й досі мурашки біжать по шкірі, коли згадую галявину з купою спаленого металу і горою трупів. Робили все, аби тіла наших побратимів не дісталися бойовикам, - розповідає один з львівських аеромобілістів.
Відтоді десантники 3-ї роти у складі батальйону понад 20 днів тримали оборону летовища. Дістаючи з-під обстрілів пораненого побратима, загинув десантник Андрій Костирка.
Найбільших втрат підрозділ зазнав 16 серпня біля села Красне Луганської області. «Град» влучив в окоп, загинули дев'ятеро десантників. Вижив лише аеромобіліст Петро Бавтро, отримавши осколкове поранення в печінку, селезінку і легені.
31 серпня почався штурм аеропорту. На підрозділи 80-ї окремої аеромобільної бригади наступали 35 російських танків. Танкова рота, яка мала підсилити аеромобілістів, втекла, залишивши бійців без жодної підтримки. Разом з побратимами з інших рот вояки 3-ї аеромобільної трималися понад вісім годин. На весь батальйон було лише дві гаубиці Д-30 і гранатомети РПГ-7 та «Муха». Щитом десантників стали артилеристи.
Від аеропорту на той час мало що залишилося. Відходили пішки, вантажівками вивозячи поранених. Поверталися у Георгіївку, яку нещодавно звільняли від бойовиків. Поранені, контужені, у бронежилетах, але зі зброєю в руках. Звідти вже перебазувалися у Лутугіно.
Нині бійці 3-ї роти 80-ї окремої аеромобільної бригади із сумом згадують своїх полеглих товаришів, проте вірять, що ці жертви не були марними, а їхні кривдники отримають по заслугах. Хлопці переконують: якою б не була війна - вони в першу чергу є солдатами, вірними своїй Батьківщині, рідним та близьким.
Марія МАРТИНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!