Декілька років тому вийшов фільм «Жива». У його основу покладено реальне життя неймовірної жінки Анни Попович. Майже десять своїх найкращих молодих літ вона віддала за Україну. Жила в криївках, втрачала рідних і друзів. Її дуже цінували побратими, адже Анна мала незвичайний дар – бачити майбутнє у снах і попереджати про небезпеку. Там, у лісі, вона зустріла своє велике кохання.
Дружину вислали у Сибір
Вони полюбили один одного з першого погляду. Він – Лука Гринішак, сотник УПА на псевдо «Довбуш» і вона – зв’язкова Анна Попович. У підпіллі її за красу називали «Ружою». Мала гарні зелені очі, тонкий стан і пишні коси…
Ці двоє зустрілися пізньої осені 1949 року, уже переживши тяжкі втрати.
Лука нічого не знав про долю своєї донечки Оленки і дружини. Вона деякий час жила з ним у лісі, вилікувала чоловіка від тифу. Та таке життя було не для неї. Повернулася у село, де її схопили емгебісти і вислали на Сибір.
Анна за останні роки похоронила батька, оплакала двох вбитих братів-повстанців і маму, яку закатували совєти, бо не видала своїх дітей. Не знала вона, куди принести і покласти букетик квітів для свого першого кохання Дмитра. Свій день вінчання назавжди запам’ятала: стояла серед лісу у вишитій сорочці, з вінком на голові, священик готувався до обряду. А наречений не прийшов – загинув у перестрілці з більшовиками. Анна вже носила під серцем його дитя. Маля прожило лише півроку.
Лука ГРИНІШАК
Закрила собою – і втратила руку
– Як тільки твоя дружина повернеться, я тебе покину, – сказала Анна «Довбушу», йдучи жити з ним в криївку у Карпати.
Вони кохали один одного шалено, до нестями, бо знали, що кожен день може бути останнім. Настала весна 1951-го, всі розійшлися по завданнях, Анна залишилася сама в криївці. В очікуванні вісточки від милого минали тижні. Одного дня наснилося їй, що чує голос уже покійної матері:
– Анно, йди геть звідси!
Прокинулася, відхилила дучку – перед нею стояв «Довбуш», стомлений, із запалими очима. Він три дні і ночі йшов до схованки, аби забрати кохану, бо один із побратимів попав у полон. Дуже переживав сотник, що той не витримає звірячих катувань і видасть схрон. А там же його Анна!
– Швидко виходь! – прошепотів на вушко, цілуючи дівчину.
Ледве встигла вилізти, як почула клацання затвора автомата. Коханий на кілька хвилин випередив емгебістів.
– Тікай! – крикнула Анна і заслонила собою.
«Довбуш» врятувався. Дівчині ж кулею розірвало ліву руку, яка трималась лише на шкірі. Невже полон? Від безвиході Анна хотіла застрелитися, проте пістолет дав осічку. Витягла гранату, але забула розігнути бляшки, щоб витягнути чеку, сіпнула раз, другий... Коли прийшла до тями, то побачила, що лежить у ямі. Схопилась на ноги й почала зумисне тікати, щоб її скоріше вбили. Живою не хотіла здаватися. Вслід полетіли кулі, та не зачепили дівчини. Анна від знемоги впала на скелю. Тут її, всю у крові, і наздогнали переслідувачі. Прибіг лікар, зробив перев’язку. Три кілометри чекісти вели захоплену підпільницю пішки, ще шість – везли на коні до лікарні у Надвірній. Тут хірурги ампутували нижню частину лівої руки. Анна не хотіла більше жити, і на допитах, які відбувалися і вдень, і вночі, просила добити її.
Викрав з-під носа МГБ
«Довбуш» спланував план втечі Анни. Надійні хлопці викрали її посеред ночі просто з лікарні, при цьому довелося вбити двох охоронців. Дівчину у самій сорочці, босу понесли на руках через річку Бистриця. За ними навздогін кинулися війська. Анна була дуже слабка, тому зупинилися на три дні у лісі. Тут без їжі пересиділи облаву, тільки вночі пили воду з річки. На четвертий день вдалося принести із села молоко, яйця, подерту спідницю та стару куфайку. У такому вбранні вона і зустрілася зі своїм коханим.
Однак бути разом їм довелося не довго – у вересні 1951-го року Лука потрапив до рук МГБ. Там нібито погодився на співпрацю і більше півроку водив ворогів «за ніс». Анна ж нічого не знала про долю Луки. Взимку їй довелося дуже трудно, вижила тільки тому, що їла раз на день та пила топлений сніг. Знала, що мусить зустрітися з коханим. Йому таки вдалося втекти. Наступні дві зими вони провели разом, переховуючись в сільських стріхах, стодолах та криївках у лісі.
У ті роки неабияк проявився дар Анни до провидіння. Вона бачила віщі сни, які не раз рятували життя повстанців. Хлопці вірили, що вона має особливий зв’язок з Богом. Лише одного разу їхній командир не послухав дівчини – і це мало фатальні наслідки.
На початку травня 1954 року «Довбуш» мав встановити втрачений зв’язок з підпільними групами. Перед його відходом Анні наснився поганий сон. Вона вмовляла командира не посилати Луку на заплановану зустріч. Плакала та благала коханого послухати її, бо інакше вони вже ніколи не побачаться. Та чоловіки зробили по-своєму. І навіть коли «Довбуш» не повернувся до криївки в обумовлену дату, командир не полишив криївки, як про те було домовлено. З ним залишилася його дружина та Анна. «Довбуш» же не підозрював про таку безпечність провідника і привів до схрону емгебістів. Командир з дружиною застрелилися.
– А ти не здумай йти за нами, живи, щоб розказати правду, за що ми тут боролися і помирали, – сказав на прощання Анні провідник.
«Довбуш» не бачив, як його кохана вийшла із криївки, він чув тільки постріли… Думав, що Анна теж звела рахунки з життям і винуватив у цьому себе. Вісім днів чоловік відмовлявся від їжі і вимагав лишень одного – показати йому тіло коханої, аби востаннє припасти поцілунком до її вуст. Коли емгебісти відмовили йому у цьому, тричі намагався повіситися в камері.
Анна ж просила у катів одного – передати «Довбушу» прощального листа, який вона написала йому під час облави: «Луцьку, якщо можеш, то будь щасливий і не згадуй мене злим словом. Я хоч маю на тебе малий жаль за останню хвилину, що ти був холодний до моїх слів».
Через кілька місяців чекісти провели перехресний допит двох ув’язнених. Коли Анна зайшла у кімнату слідчого, то побачила на стільці біля стіни посивілого Луку. Він раптом встав і почав її цілувати, з жалем промовляючи:
– Якби я тебе послухав тоді…
***
Лука Гринішак відмовився писати прохання про помилування, і його розстріляли. Анна отримала 10 років сибірських таборів. На волю вийшла 1964 року, оселилася під Золочевом Львівської області. Селяни не любили Анну. Казали: «Зечка якась приїхала із Сибіру». Нижче ліктя не мала лівої руки, але вишивала. Ніхто її минулим не цікавився. Але коли до жінки почали приїжджати члени знімальної групи фільму «Жива», історія Анни усіх вразила. Після того селяни стали допомагати старенькій: хтось сніг розчистить, хтось їсти зварить, хтось просто приходив послухати її розповіді. Померла незламна повстанка у 2015 році, не доживши до свого 90-ліття всього два місяці.
Наталка СЛЮСАР
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!