«Поранених поляки добивали сокирами, доколювали вилами…»Тут колись було село Красний Сад. Тепер лише пам'ятник

«Поранених поляки добивали сокирами, доколювали вилами…»

Україна

У ці липневі дня минає 75 років від подій, які ми, українці, називаємо Волинською трагедією. У Польщі цей день на офіційному рівні визнано геноцидом. Здавалося б, через стільки десятиліть ми, українці і поляки, у спільній молитві мали б пом’янути вбитих. Проте з-за кордону все наполегливіше лунають претензії до нас, що, мовляв, це ваші діди і прадіди були звірами, а наші тільки захищалися. Вони вказують, яких героїв в Україні ми повинні шанувати, а кого засуджувати. Але кров’ю була полита українська земля, а не польська. І ми маємо праву на свою правду.

На місці, де горіла клуня, земля й досі не родить

У двох словах розповісти про те, що відбулося 75 років тому на Волині, неможливо. Коли читаєш спогади свідків тих подій – мурашки по шкірі біжать. Тільки спомини ті різні. Кожному болить своє. Полякам – їхні вбиті. Українцям – свої спалені села і замордовані люди. Прикро, що політики сусідньої держави сьогодні навіть чути не хочуть нашу правду, а їхні історики не лише ігнорують, а часто-густо навіть підтасовують факти. Вони вперто називають воїнів УПА кривавими вбивцями і виправдовують польську Армію Крайову (аківців) і шуцполіцію. Мовляв, це благородні лицарі, які здійснювали акції відплати і вбивали лише чоловіків, а жінок та дітей відпускали. Та до благородства їм було далеко. Про це свідчать спогади очевидців і по крупинках зібрані архівні матеріали. І коли поляки кажуть, що їх пляцувки (польські націоналістичні організації) стали масово знищувати, починаючи з 11 липня 1943 року, то українці відлік Волинської трагедії ведуть від 17 березня 1943-го. Саме цього дня поляки і німці розстріляли та спалили село Ремель на Рівненщині. Люди постраждали за те, що підтримували Українську повстанську армію, яка у той період почала активні дії проти окупантів. У братській могилі поховано останки понад 400 осіб.

Уже через місяць, 19 квітня, палав Красний Сад на Волині. Загони Армії Крайової та польських колоністів у Великодній понеділок рано-вранці оточили село. Ловили всіх, кого зустрічали, і вели у клуні. Там людей клали ницьма і вбивали. Німець стріляв з пістолета, а поляки орудували багнетами та вилами. В один день загинули 104 людини. Серед них 29 дітей, зокрема, дев’ятимісячне немовля. На двох стелах пам’ятника, який постав на братській могилі, повторюються одні й ті ж прізвища – по два десятки Новосадів і Тимощуків, Павлови… Вибили цілі сім’ї – батьків, дітей, внуків. Кров холоне в жилах, коли читаєш їхні імена. За що вони загинули? Відповіді немає. Після того дня вижило 13 жителів села і вціліла одна хата. Сьогодні уже нікого зі свідків немає в живих. Мешканців села, які пережили це страхіття, добре пам’ятає Надія Максимівна Луй. Бабці уже 95 років, а приїхала вона із сім’єю на згарище Красного Саду з-за Бугу у 1946-му.

Надія Максимівна ЛУЙ

– Тут скрізь руїни були, – очі бабці заповнюють сльози при тих спогадах. – Моєю сусідкою була Ксеня Павлова. Лише їхня хата цілою зосталася. Вона мені розказувала, що і її поляки вивели бити, та Ксеня вміла по-чеськи говорити. Ну, і стала їх просити. Її та дітей не тронули. А решту всіх побили. Навіть по сусідніх селах їздили питати, хто з Красного Саду. Хто признавався, привозили і забивали. Одна із тих клунь на нашому городі стояла. Скільки тут живу, ніколи на тому місці нічого не родило…

Тільки вдумайтесь! Ксеня Павлова і її сім’я вижили, бо вбивці подумали, що вони чехи! Кажете, не було геноциду українців?

Після розправи над красносадівцями два дні поляки їхніми ж кіньми та хурами вивозили добро на свої фільварки. Навіть деякі хати порозбирали. А наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім уже згаданої хати Ксенії Павлової, спалили.

«Новонароджене немовля розтоптали ногами»

– Після Красного Саду поляки пограбували села Щурин, Баб’є, Вигуричі, Нехворощі, Хмелів, де замордували ще 70 українців. Сотник УПА «Чумак» звернувся до шефа Володимир-Волинського обводу Армії Крайової «Нерона» з вимогою негайно розібратися, хто це робить, бо ж з цього може розгорітися велика бійня. Та тоді аківці від вбивств відмежувались, переклавши відповідальність на шуцполіцію і польський місцевий криміналітет, – розповідає краєзнавець з Купичева Турійського району Микола Антонюк. – А тим часом вбивства продовжувались.

Пан Микола родом із Свинарина, це недалеко від Вовчака, де діяли загони УПА «Січ». Він десятки років досліджував тему українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни, годинами вивчав архівні справи, їздив по селах і розмовляв зі свідками. Відшукав факти про те, що у червні 1943 року німці спільно з місцевими польськими радикалами вирізали україн­ців у селах Луцького та Горохівського районів. У Яневичах – 39 людей, Городищі Першому – 37, Заборолі – 34, Несвічі – 30, Вікторянах – 29, Ратневі – 17, Великому Омелянику – 15, Городищі Другому – 12, Скобелці – 9, Хмелеві – 9, Ласкові – 6. Є записані свідчення про звірства поляків. Так, Ольга Войтович, уродженка села Дубники Володимир-Волинського району, згадувала: «Поляк Кіт Вацлав із гвинтівки вбив свого сусіда українця Володимира Войтовича, а через деякий час Дубниківські поляки замордували його брата Степана Войтовича, якому відрізали вуха, носа, зняли з живого шкіру, а сорокарічну Надію Грисюк, що чекала пологів, закололи в ліжку, розтоптавши по долівці новонароджене немовлятко-дівчинку». Хіба могли вояки УПА залишити таке безкарним?

Страшний суд біля Маковичів

Чи можна було зупинити ту трагедію? На це питання відповідь мають шукати історики. Принаймні, відомо, що спроби робилися. Представники УПА і Армії Крайової зустрічалися, намагалися про щось домовлятися. Тільки нічого з того не вийшло.

– Ще 10 липня 1943 року в Кустичі Турійського району для продовження переговорів прибула делегація поляків у складі Кшиштофа Маркевича «Чорта», Зігмунда Румеля «Поремби» і Вітольда Добровольського… На їхнє прохання у село Засмики виїхала об’єднана українсько-польська делегація, очолювана комендантом пляцувки Стефанівки Сідлицьким. При виїзді зі Свинаринського лісу поляки розстріляли членів української делегації, а їхні тіла викинули в придорожній рів. На цьому «дружба» з аківцями закінчилась, – оперує фактами Микола Антонюк.

І запалали польські хутори та фільварки на територіях сучасних Іваничівського, Локачинського, Горохівського, Володимир-Волинського та інших районів. Поляки в боргу не залишалися і знищували українців, особливо у тих селах, які підтримували УПА. Як дослідив Микола Антонюк, лише у Турійському районі за роки війни загинуло 425 мирних жителів, 336 з них було вбито поляками. Особливо страшною була осінь і зима 1943–1944 років. Свого часу з хати в хату по навколишніх селах ходили і записували спогади очевидців колишні купичівські бібліотекар Євгенія Громовчук та вчителька місцевої школи Юлія Купчинська. Вони увійшли в книгу місцевого краєзнавця Михайла Купчинського «Купичів – минуле і сучасне». Ось що говорить про ті страшні дні чех Вацлав Кітл: «То було у Маковичах. Ранок. Світає. Чути стрілянину. Люди вискакують з домівок і втікають… Поляки біжать від лісу і на ходу стріляють по неозброєних людях. То справа, то зліва хтось падає. Одні кричать – значить, поранені, інші піднімаються й біжать далі. Поранених поляки добивають, часто доколюють штиками, ножами. Переді мною біжить молода жінка, а на руках у неї – маленька дитина. Падаємо. Встаємо і знову біжимо. Бачу, на дитині червоніє одяг… Мати схиляється, вголос плаче: «Донечко, моя доню», – тільки й можна розібрати».

В облаву біля Маковичів того лютневого дня потрапила і родина Миколи Антонюка. Його мама Ірина згадувала, що поляки йшли з лісу шеренгами.

«Перша шеренга мала вогнепальну зброю, а друга, в основному підлітки, була озброєна сокирами, сікачами і піками. Перша шеренга стріляла, а друга добивала поранених. Чоловіків відразу вбивали на місці. Тоді ж загинув батько Петро і тітка Мотруна, а брат Дмитро скочив у рів, сховався в сніг і так вижив. Жінок та дітей зігнали на Осекрівські хутори і вчинили допит. Серед поляків побачила Скомаровського «Вільчура», директора Купичівської школи, з яким наша сім’я перебувала в дружніх відносинах… Він наказав перевірити, чи є у нас зброя, і якщо ми беззбройні, то «хлопів побіць, а кобіти нєх жиють. Кобіти України не збудують». Ми залишились живими, а всіх інших порубали сокирами і скололи піками». У цей день від рук польських бандитів загинуло 213 людей.

Подібних спогадів очевидців зібрано на сотні сторінок. І поляки у них зовсім не лицарі у білих шатах. У тому, що творилося у ті дні на нашій землі, мають розбиратися історики. Але, напевно, тоді не було абсолютно правих і абсолютно винних. Бо ніхто не має права навіть під час війни вбивати старих, жінок, дітей. Не важливо, чи це українці, поляки, євреї…

Тут доречно нагадати слова великого поляка Кароля Войтили, відомого як Папа Римський Іоанн Павло ІІ: «Настав час звільнитися від болісного минулого. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті усі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що розділяє. Щоб разом будувати майбутнє…»

Наталка СЛЮСАР

Передрук заборонено!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!