Наречений був «у бігах», а молода не мала святкової сукенки
Вони народилися й зростали в одному селі, навіть на одній вулиці. Та перш ніж доля поєднала їх на весільному рушничкові на довгі роки спільного життя, пережили страшні поневіряння. Перед війною дороги їхні розійшлися в таку далечінь, звідки, здавалося, вже не буде вороття. Але ж недарма кажуть: якщо двом половинкам судилося з’єднатися в одне ціле, ніякі перешкоди тому не завадять.
З Уралу та Донбасу втекли додому
Поблизу Хутора, невеличкого лісового села, проходив тоді кордон між СРСР і Польщею. 1936 року комуністи розпочали масово вивозити цілі села на схід. Так, у Казахстані опинилася і сім’я 16-річного Людвіга Окуневича, що тільки-но оклигала від голоду.
– Нас врятувала корова – по відру молока щовечора надоювали, – згадує він. – Скільки покупців на ту корову приходило, гроші великі пропонували, але не продали. А ще чорниці збирали. І собі мали приварок з тих ягід, і на базар носили. Та якось незнайома жінка перейняла матір у лісі й забрала всі ягоди, а замість них насипала в коробку… борошна. Кілограмів десять, не менше, принесла тоді додому нечуваного багатства! А та жінка була дружиною завідувача млина.
Не минув ні голод, ні депортація і батьків Ніни Сайпель, дружини Людвіга. Їх вислали на Донбас, де теж сьорбнули ківш лиха.
– Нас, дітей, – згадує Ніна Іванівна, – забрали тоді в дитбудинок. Навіть немовля, сестричку нашу найменшеньку, у матері з рук вирвали. Таких крихіток було там зо два десятки. І всі вони померли у тому дитбудинку від голоду…
– Їм там, на Донбасі, – гірко посміхається Людвіг Іванович, – хоч хатину якусь дали, а нас скинули з товарняка серед голого степу – і як хочете! Жили серед зими у наметах. Скільки малесеньких дітей тоді теж померло… Мене потім на Урал, у Нижній Тагіл, на завод відправили, там у трудармію потім призвали. На тому заводі всю війну і пропрацював. Нарешті у сорок п’ятому відпустки дочекався. Два тижні дали. Якраз на дорогу додому й назад. А мені так хотілося рідне село побачити, діда – він один із рідні там зостався! Поїхав. Доки добрався, вже й повертатися треба! Не вернуся, вирішив. Усе одно не встигав на роботу, а за прогули тоді в тюрму садили. Допоміг дідові картоплю викопати, пішов на роботу в лісгосп десятником. І без документів узяли, бо мав довідку, що перебуваю у відпустці. У лісі з Ніною познайомився, бо пам’ятав її малою дівчинкою, на шість років молодшою від мене. Куховаркою була на ділянці, дуже смачні обіди варила.
– Як же вона знову в Хуторі опинилася?
– І ми в сорок четвертому з Донбасу втекли, – каже Ніна Іванівна. – Пішки всю дорогу йшли до села, а наша хата – зайнята. Але ті люди виселилися. Та радянська влада матір засудила за самовільне повернення…
Бідове весілля було
– Ви прожили вже 72 роки у парі. Своє весілля не забули?
Людвіг та Ніна ОКУНЕВИЧІ в молодості
– У листопаді 45-го відгуляли його, за кілька днів по Михайлу, – розповідає Людвіг Іванович. – Головою сільради був тоді мій добрий товариш, теж колишній виселенець. Він і розписав нас. А паспорт я потім отримав, та перед тим відсидів три місяці в тюрмі. Не за те, що з Нижнього Тагілу втік, а за те, що роботу в лісгоспі покинув. Хоч і написав заяву на розрахунок, і відробив потрібний строк, а все одно засудили.
– Бідове весілля було… – продовжує Ніна Іванівна. – Столи не гнулися від наїдків-напитків, як тепер. Я навіть плаття святкового не мала – буденне одягла, а молодий в позиченому костюмі був, бо з Уралу прибився в одній військовій сорочці та штанях залатаних… Та хто тоді про багатство думав? Вижити б та в парі вік звікувати…
Ніна з Людвігом не тільки вижили й зостались у парі. Стільки літ прожили у злагоді та мирі. Жінці 93 роки, її чоловікові – 98. Незважаючи на такі літа, мешкають самі у рідному Хуторі Шепетівського району і ще дають собі раду. Бабуся і досі годує чоловіка смачними обідами. Не сидить без діла на порозі свого сторіччя і Людвіг Іванович – продає односельчанам цукор, борошно та інші продукти, які довозить з міста внук-комерсант. Звичайно, не забувають стареньких батьків і діти: вони виростили доньку та трьох синів. Найближче, у Шепетівці, живе донька, яка й навідується до них, як тільки вільна часинка випадає.
Ігор СЛАВИЧ, Хмельницька область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!