Троє братів три роки воюють в АТОАндрій та Роман СИРОТИ

Троє братів три роки воюють в АТО

Хмельниччина

Рідні брати були студентами, та вирішили допомогти батькам, у яких згоріла хата, та й мама хворіла. Тому покинули навчання і добровільно вступили до лав українського війська.

Старшого сина закрив своїм тілом товариш

У Миколи та Ірини Сиріт троє синів: крім двох старших, Романа й Андрія, про яких мова, є ще школярик.  Сім’я мешкає в селі Поляна Шепетівського району у найманій квартирі, бо їхня хата згоріла десять років тому. Микола працює двірником у школі,  Ірина ж – сільський фельдшер. Вона часто хворіла, та й на купівлю будинку вкрай потрібні були гроші. Тому спочатку старший, Роман, студент Житомирського політехнічного інституту, у 2013 році перевівся на заочне й пішов служити у 95-ту аеромобільну бригаду, що базувалася у Житомирі. А за місяць й Андрій приїхав з Харківського університету повітряних сил і приєднався до брата. Так і служили пліч-о-пліч в одному підрозділі, так і на війну обоє потрапили, як запалало на Донбасі. З ними був тоді ще й третій брат, двоюрідний, – Сашко Захарець. У  військовій частині думали, що він їм рідний, тому і називали всіх трьох братами Сиротами.

– Спочатку вони на кордоні з Кримом стояли, – розповідає Ірина Миколаївна. – А  у квітні чотирнадцятого я знову в лікарні опинилася. Дуже важку операцію перенесла, весну й літо на лікарняному була. Дзвоню якось хлопцям, а вони не зізнаються, що на війні. На полігоні, кажуть. Але материнське серце не обманеш, воно відчуває біду. Одного вечора стало мені дуже важко на душі – місця не знаходжу. Цілу ніч молитвослов читала, а вранці чоловік подзвонив і розповів, як поруч зі старшим сином розірвався снаряд, а він був без бронежилета, і як його накрив собою товариш. Якби не той хлопець, Романа розірвало б на шматки. А то лише подряпало. А вибухнув снаряд якраз тоді, як мені стало погано… Три дні не було з ними ніякого зв’язку – що тільки не передумали. А виявляється, тоді наступали з важкими боями – звільняли Шахтарськ, Сніжне, Савур-Могилу… На четвертий день хлопці нарешті додзвонилися. «Ми живі, – кажуть. – Землю цілували, Бога молили, щоб не загинути!»

«За вас хтось дуже ревно молиться!»

– В Іловайський котел брати не потрапили?

– Слава Богу, те пекло минули. Та все одно добряче натерпілись: і воду з калюж пили, і голодували, і змій  їли. Хлопці ж їхали тільки на три дні, на стільки часу й сухий пайок видали. А довелося пробути там чотири тижні. Продукти скінчились, і, доки ворог не стріляв, харчувалися з городів і садків… Та й пайок тоді солдатський – сама назва. Привозили його нам сини, показували. До рота ті харчі було страшно взяти – сама хімія, хіба що печиво ще можна їсти. А картопля – то справжній клей для шпалер!

– І донецький аеропорт сини захищали?

– Авжеж. Там Романа контузило, а племінника тяжко поранило. Якраз відходили з позицій, озирнулись, а Сашка нема. «Треба вертатися!» – кажуть командирові. «Куди? Ворог – за п’ятдесят кроків!» – відповів спересердя, але не заборонив. Під кулями, ризикуючи життям, а таки винесли пораненого брата…

– Як матері живеться, коли сини на війні?

– Дуже важко. Молюся постійно, бо одна надія на Бога. Товариші по службі Романа й Андрія казали їм не раз: «Сироти, поруч з вами легко воювати, бо за вас хтось дуже ревно молиться!» Я завжди була віруючою, тож і дітей змалечку привчила до церкви ходити. А потім вони вже мене тягнули на службу Божу, як хотілося якоїсь неділі відпочити… Сини ж мають свого духовного наставника – отця Анатолія, котрий править у храмі святих мучениць Віри, Надії та Любові у Шепетівці. Як тільки у відпустку приїдуть – одразу  до нього. І священик за них молиться, переживає.

Ігор СЛАВИЧ, Хмельницька область

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!