Його та священика закатували кадебісти
На Львівщині у селі Страдч Яворівського району і через сімдесят літ пам’ятають мучеників, які загинули за християнську віру. Їх у червні 1941 року закатували енкаведисти. Священика Миколу Конрада і звичайного мирянина зі Страдча Володимира Прийму Папа Римський проголосив блаженними. Це один з небагатьох випадків, коли простий селянин став місцевим святим.
Відчували свою мученицьку смерть
Скорботна пісня, складена народом одразу після смерті священика та дяка, живе і нині: «Коло грушки здогонили і їх обох окружили, навернули до гостинця, впала земля на їх лиця…» Відомо, що отець Миколай Конрад народився на Тернопільщині у небагатій родині. Як здібного учня гімназії його запросили на навчання у Рим, звідки він повернувся доктором філософії та богослов’я. Викладав у Богословській академії, видавав наукові праці про релігію, філософію, володів шістьма мовами, був великим патріотом України.
1939 року отець Конрад їхав у Яворів до сестри, і коли минав село Страдч, хтось кинув услід: «Ото які священики, самі утікають, а про нас, людей, не думають». Його сприйняли як одного зі священиків, що тоді відступали за кордон, рятуючись від совітів. У той момент отець Конрад вирішив лишитися у цьому селі, яке вже не мало свого пароха. До нього переїхала дружина і старенька мати. Отець Конрад встиг послужити на парафії у Страдчі всього два роки. Високоосвіченого священика дуже полюбили селяни. Пригадують, що був лагідним, набожним, безкорисливим, пригощав дітей цукерками, усім – від господаря і до пастуха – виявляв свою доброзичливість.
Отець Конрад ніби відчував свою скору мученицьку смерть. У Страдчі розповідають такий факт. На свої іменини отримав від стигматика Насті Волошин, яка страждала такими ранами, як в Ісуса під час розп’яття, червону єпитрахиль (священича стрічка). Отець спитав у неї: невже його чекає мучеництво? Та відповіді не почув.
– А одного разу дістав натільного хреста, поцілував і сказав, що мусить загинути мученицькою смертю, як і Він, показавши на розп’яття, – згадувала жителька Страдча Катерина Ольшевська.
Якщо про отця Миколу Конрада є чимало спогадів, то про місцевого жителя, який з ним загинув, Володимира Прийму залишилися лише скупі відомості. Він служив диригентом і дяком у церкві села Страдч. Виріс у шанованій родині, батько його теж був дяком, брати – священиками. Запам’ятався скромною та чесною людиною, мав чотирьох дітей. Загинув у 35, на той час його найстаршому синові минуло дев’ять років, найменшій донечці – всього півтора. Як і отець Конрад, теж відчував мученицьку смерть.
Дяк Володимир ПРИЙМА
– У той страшний день дяк Прийма після служби Божої не знаходив собі місця – то виходив з церкви, то заходив, – згадувала жителька села Катерина Ольшевська. – Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, то відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу.
Через рік тіло у могилі не розклалося
На самому початку війни, 26 червня 1941 року, після служби до священика підійшов чоловік і попросив сповіді для його вмираючої дружини (хоча, як кажуть, жінка була здорова). «Не йдіть, отче, бо час воєнний, тривожний», – просили люди. Проте священик відповів, що не має права так перед Богом робити. Свідомо пішов за Конрадом і Володимир Прийма, хоча отець рішуче не хотів брати із собою дяка. Висповідавши жінку, яка жила у ліску, священик Конрад і дяк Прийма вже верталися до села. Та до них під’їхали на підводі два енкаведисти і, погрожуючи кулею, повезли їх із собою. Все це бачили люди. Майже тиждень шукали зниклих отця та дяка і в лісі, і серед загиблих у в’язниці Львова. А знайшли їхні закатовані тіла в урочищі неподалік Страдча.
– Який це був крик і плач, коли їх привезли! Усе село вийшло назустріч, дзвонили у церковні дзвони, – згадував тепер вже покійний священик Стефан Боровець з міста Городок, який 15-літнім хлопцем прислуговував отцю Миколі Конраду. – Володимира Прийму мусили ховати одразу, такий був замордований. Тіло священика теж було понівечене, у синцях, ранах від пострілів та багнетів, але нетлінне, без запаху. Коли тіло поклали в труну, то через катафалк аж на підлогу-долівку пройшла чиста кров.
Через рік, у червні 1942-го, діти отця Конрада захотіли перепоховати батька у металевій труні. Робили це вдосвіта, бо не знали, у якому стані тіло. Під час розкриття могили був присутній і Стефан Боровець. Його та інших вразило і здивувало те, що тіло Конрада не розклалося, не мало неприємного запаху, руки були складені і вкриті плівкою білого моху – ніби людина заснула.
Після другого приходу радянської влади сім’я отця Конрада втекла до Європи, а звідти – до Штатів. Час від часу їхні нащадки приїздять на могилу священика. Родина дяка Прийми залишилася у селі. Тепер в живих є лише одна донька, яка вийшла заміж за священика Стефана Боровця і мешкає у місті Городок.
2001 року під час візиту в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ священика Миколу Конрада та дяка Володимира Прийму було оголошено блаженними Української греко-католицької церкви – вони стали місцевими святими. А 2013 року Володимира Прийму визнано покровителем мирян, і відтоді його прах перенесено у церкву біля цвинтаря. Через посередництво блаженних біля могили отця Конрада та біля мощей дяка Прийми віряни просять милості у Бога. Молять про дитя безплідні пари, випрошують порятунку пияки, благають зцілення немічні… І дива Господні трапляються.
Олена ПАВЛЮК, Львівська область
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!