«У неї були сині-сині губки і щічки…»
“Дзікова сажавка” – так називають цю копанку місцеві жителі села Вишнів, що у Любомльському районі. Викопувалася вона для напування худоби, але люди й собі її облюбували – влітку сюди бігає купатися дітвора. Іванко, той самий рятівник, веде мене на місце трагедії. Не можу повірити, “сажавка” виглядає як велика калюжа, та й води тої, здається, й дитині ледве по коліна. Але ні, Ваня показує місця, де йому “по шию” буде, а то й з головою накриє.
Його мати, Надія Варфоломіївна, не може стримати сліз, пригадуючи у подробицях всі події того дня. Її Іванко й гуляти з хлопцями рідко коли ходить. Адже няньчить вдома дворічного племінника Максима, поки дорослі на роботах. А в ту суботу, побачивши, що мати вдома, раптово рвонув купатися.
– Я тоді якраз готувала їсти, нам мали сіно привезти, – розповідає Надія Варфоломіївна. – Дивлюся, Ваня вже на велосипеда скочив. “Куди? – гукаю. – Увечері поїдеш. За малим немає кому дивитися”. А він мені “Я швидко”, і хода. Коли це за півгодини привезли чоловіки сіно та й кажуть: “Там на сажавці біда сталася. Чиясь дитина втопилася”. Мене від цих слів ніби током вдарило: моя ж туди поїхала. Кричу до чоловіка: “Хутчіш їдь, там наш Ваня… втопився…” (плаче – авт.) Вже сама б полетіла, так Максимка нема з ким залишити. Як той звір в клітці, по подвір’ю бігала і кричала. А як побачила, що чоловік сам повертається – заголосила, в голові билося “втопився, помер, немає моєї дитини…” Ледве заспокоїли тоді мене, що все нормально, син живий. Вже над долею дівчинки плакала, шкода було – якби Ваня трохи раніше витягнув її, може, живою б залишилася.
Іванко ще зовсім дитина. Чесно зізнався, що було тоді страшно. Побачивши потопаючих, перше, що хотів зробити – бігти геть від води, кликати на поміч дорослих. Не втік, кинувся рятувати, можливо, свого Максимка згадав.
– Крім мене, на сажавці ще двоє моїх друзів купалися: Іван і Юра, – згадує хлопчик. – Ми вже мали йти додому, як побачили, що до води підійшли дві дівчинки. Почали у них розпитувати, чи дозволила їм мама сюди прийти. Старша сказала, що дозволила. Тоді спитали, скільки їм років – одна показала ручкою, що п’ять, інша, геть маленька, мовчала. Вони роздягнулися і почали хлюпатися біля берега. А ми побрали велосипеди і вже відійшли далеченько. Я обернувся, а дівчат нігде не видно! Придивився, ніби посеред сажавки одна чи то плаває, чи лежить. Повернув назад, кинувся у воду, дивлюсь, а це старша. Я схопив її під ручки, щоб повітря мала, бо у неї з рота виходив такий булькаючий звук, як горло полощуть. А за волосся не брав, хоч так у книжках радять, їй же боляче було б, правда?
Вже на березі почав випитувати у малечі, де поділася її сестричка. Показала ручкою на воду: “Там плаває”. Поверхня водойми вже була спокійна. Роздивляючись, Іванко помітив, як щось бовкнуло.
…Меншеньку, Дану, він виносив на руках поперед себе. Згадував, як злякався: “У неї були сині-сині губки і щічки”. Поки чекав дорослих, бачив, що вона один раз хапнула повітря. Ті люди, які прибігли першими і робили їй штучне дихання, кажуть, що серце дівчинки ще билося. Але… Хоч до реанімації Даночку довезли, допомогти їй вже не змогли.
«Нехай Бог нас розсудить…»
Коли тобі розповідають про трагедію, всередині все перевертається, адже завжди уявляєш себе, своїх дітей на тому місці. Слухаючи Іванка, на очі наверталися сльози. Він сам пережив шок і оповідав про те, що глибоко вразило його в самісіньке серце. “Коли дорослі метушилися над меншою дівчинкою, старша, Надійка, дуже плакала і весь час просила: “Не руште неї, Дана спить, не руште…”
Вже вдома після дози заспокійливого він зміг більш-менш чітко згадати обставини тієї години. А у Надії Варфоломіївни ще й досі руки тремтять та сльози градом котяться від тих споминів. Адже, дізнавшись від людей, кого саме рятував її син, у неї сталася друга істерика.
– Я працюю кухарем у школі, – каже Надія Лукашук. – Мій Ваня вчиться в одному класі з братом цих сестричок. Я досі докоряю собі за той випадок. Кілька місяців тому клас пожалівся мені на того хлопчика, мовляв, проходу не дає. І я, дурна баба, візьми і піди туди розбиратися! Підійшла, взяла його за комір та й насварила: мовляв, скільки будеш з дітей здіватися? Вже того ж вечора до мене подзвонив директор школи і сказав, що батьки хлопчика подали на мене заяву в міліцію за фактом побиття. Господи, де ж правда? Ще тільки на старості мені такого сорому не вистачало! Пішла я до цієї багатодітної сім’ї. Покажи мені, прошу у глави, ті страшні побої на тілі, ті синці і вирване волосся, той струс мозку, який я зробила твоїй дитині. Я ж йому навіть запотиличника не дала! Опустилася на коліна перед ним і кажу: “Ми з тобою різної віри, але Бог над нами один. Якщо я винувата – прости, хоча на мені вини немає. І нехай Бог нас розсудить”. Він погодився, що Бог розбереться, і так ми розійшлися. Чого він саме так розсудив (плаче – авт.)? І саме з моїм сином…
– А ти знав, чиї то дівчатка були? – вже звертаюся до Іванка.
– Ні, то мені вже мама потім вдома сказала.
***
Я дуже хотіла сфотографувати хлопчика разом з врятованою Надійкою. Але, на жаль, її батько не захотів з нами спілкуватися, а тим більше – сфотографуватися. Навіть гостинці від редакції, з рук Іванка не дозволив дівчинці взяти. Зрозуміти можна. Щиро співчуваємо горю.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
Рятівник Іванко Лукашук
Рятівник Іванко Лукашук
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Читайте також
Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...