Зі своїх 43 років трудового стажу тридцять три Катерина Антонівна пропрацювала свинаркою у місцевому колгоспі. Ця робота не знала ні вихідних, ні свят, була нелегкою і копіткою, а заробила за неї 1200 гривень пенсії. За такі гроші прожити зараз в Україні більш-менш пристойно вкрай важко. 

З отриманої в листопаді пенсії тітка Катерина вирішила купити собі гумові калоші, такі необхідні, бо без них, як задощить, ні на двір, ні на город не поткнешся. Пішла в магазин, прицінилася, взяла найдешевші за 130 гривень. Не оминула й аптеки. Там за придбані медикаменти залишила ще майже півтисячі. А тих ліків кіт наплакав – аби на тиждень вистачило. Валідолу, корвалолу і ще всякої «хімії» – але ж необхідної.  Хотіла і якогось оселедця в крамниці купити – передумала, взяла сто грамів тюльки, бо надто вже великою видалася ціна за одну рибину – аж двадцять п’ять гривень. 

А найбільше з усього придбаного товару Катерина Антонівна подивувалася хлібові. Ще донедавна селянка, як і багато хто з односельчанок, пекла його вдома в печі  –  духмяний, з хрусткою шкоринкою. Затим, коли піч розібрали, – у духовці газової плити, з якої, щоправда, буханці виходили не такими рум’яними. І все ж, нехай і «газовий», але, як-не-як, хліб – домашній, ще й набагато дешевший від магазинного. Так було колись. Проте останнім часом почала помічати, що й випечена в домашніх умовах хлібина дорожчає. 

– Раніше його за хвилин сорок випікала, – зізнається сільська господиня, – потім за годину, а тепер ще довше треба чекати. Чому? Та тому, що в газові все менше газу. Не горить, а тліє. Та ще й бахкає. Кажуть: то від повітря. І тиск газу тепер не той. Хліб більше вариться, ніж печеться. У той же час лічильник як крутився, так і далі шалено крутиться. Підрахувала, що газу на хліб треба спалити в два рази більше, ніж років п’ять тому. Плюс нинішні просто скажені ціни на паливо. Тому й вирішила: краще купувати хліб у крамниці – дешевше обійдеться. Та й опалювати хату газом, доки на дворі не лютий холод, не спішу. Зекономлю більше на зиму, хоча нам, старшим людям, така економія зачасту боком вилазить. Врешті, як і городи, на яких треба ой як наробитися. З іншого боку, як у селі без них! Маю з поля до столу свою картоплю, городину, пшеницю. Маю якусь курку, яйце – отак одиноко і перебиваюся.

Щоправда, слово «одиноко» тітка Катерина через якусь мить виправляє. Бо, з’ясовується, є у неї близька родина: син із невісткою, внук та внучка. Але не у Плосці, а в далекій Чехії. Поїхав син туди на заробітки, вподобав собі жінку, там і зостався жити.

Час від часу приїжджає чеське сімейство до матері та бабусі – отоді найбільша радість для Катерини Антонівни. Шкода лишень, що ця радість така скороминуща.

Затим усе по старому колу – від ранку до вечора, від пенсії до пенсії, від виборів до виборів. На вибори громадянка Липкан ходить постійно, як і до церкви. В храмі молиться за здоров’я, а на виборчій дільниці щоразу «вимолює», аби життя в селі та в Україні стало кращим.