Оточені на 360 градусів
Пасічник служив у окремому гірсько-піхотному батальйоні 128-ї бригади. Під Дебальцевим опинився наприкінці листопада 2014-го. На «опорниках» біля залізничної станції у селищі Рідкодуб замінили бійців механізованого батальйону. Й зовсім скоро там почалося справжнє пекло.
– Ми хлопців замінюємо і питаємо: як тут? – розповідає Олег. – Ті кажуть: «Стріляють безбожно, ще побачите. Ну все, тримайтеся!» Дуже вже вони поспішали й не приховували радості, що їдуть. День-два було тихо, а потім чую свист – гагах! Постріл з міномета, снаряд упав близько.
Олег саме перебував на посту, коли в його бік стала рухатися «чорна пляма», згодом зрозумів, що то бойовик. Пустив кілька черг, аби налякати. Побратими обійшли з усіх боків і противника взяли в полон. З того часу по українських позиціях у Рідкодубі вдень і вночі почали працювати ворожа важка артилерія, «Гради».
– Відпочинку ніякого, так спати хотілося, що не переказати, – додає Олег Пасічник. – Прийшов зі зміни поста, думав, посушу мокрі ноги біля буржуйки. Раптово почала стеля в бліндажі обсипатися, цегла летить, дошки. Молюся: «Господи, як вижити?» В якийсь момент мені привалило мішками ноги. Я вже з життям попрощався, та хлопці витягнули мене.
До вільної траси, до посту «Балу», було три кілометри, туди волонтери доставляли все необхідне. Якщо вдавалося хоч раз на день приготувати щось гаряче – це була велика удача. Часто солдати просто топили сніг, бо криниці прострілювали ворожі снайпери.
– Після Різдва почалася одна з наймасовіших атак. Кулі свистіли звідусіль. По радіо вороги постійно повторювали, щоб ми здавалися: «Сейчас мы будем отрезать ваше достоинство, ушки, носики». Страшно було. Ми були оточені на всі 360 градусів. Думав, підірву гранату, яку завчасно поклав до кишені про всяк випадок, та живим не здамся, – постановив тоді Олег.
Сили були нерівні
30 січня спробували прорватися з оточення на танках, які лишилися. Машини горіли, а в них – наші бійці. Олег Пасічник кожного, кого втратили того дня, називає на ім’я. «Я не винен, що вижив», – виривається в нього. Не стримавши сльозу, запалив цигарку. Та все-таки наважився розповісти далі.
– Атакували вони дуже грамотно. «Місили» артилерією, працювали на декількох флангах. Нас поступово оточували люди в світлих маскхалатах, – пригадує Олег.
Поранених не було як відвозити, хлопці просто стікали кров’ю. Хотіли йти на прорив, тільки рушили – одразу десять убитих. Відступили, бо сили були нерівні. А ворог підступав усе ближче – то тут, то там перебігали темні постаті. Сидіти на місці – загибель для всіх. І з частиною поранених дивом вийшли на блокпост «Балу». Майже вся техніка була побита осколками або просто згоріла.
– Ми виходили на двох БМП, які були просто обліплені людьми, а по нас і далі вівся безперервний перехресний вогонь. БМП ставала все червонішою: хто ранений, хто вбитий. Хлопці кров’ю спливали, кричали, а найгірше, що допомогти не можеш, бо «сепари» не припиняли вогонь.
Дивом добралися до селища Луганського, за 30 кілометрів від Рідкодуба. Там їх трохи «одягли» волонтери. Потім був Артемівськ. Оформлення та відправлення по домівках. На шикуванні із 370 хлопців стояло тільки 140. Олег Пасічник демобілізувався й намагається повернутися до звичного мирного життя. Однак часто й досі зривається серед ночі з ліжка в пошуку автомата.
– Ніби вдома, біля дружини, а заспокоїтися ніяк не можу. Якщо раніше були погані спогади, то війна їх перекрила, – каже Олег. – Вірю, що вижити в тому пеклі мені допомогла щира молитва за мене дружини та матері.
Катерина ЛОЗИЦЬКА,
Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!