Століття батька — зі свічкою, запаленою на Страсть
Рівненщина

Століття батька — зі свічкою, запаленою на Страсть

16 лютого 2017, 12:41
0
0
Сподобалось?
0

Рівно 100 років тому, 15 лютого 1917-го, в селі Вовковиї Демидівського району, що на Рівненщині, в багатодітній сім’ї, де було одинадцятеро дітей, народився Павло Цимбалюк, з діда-прадіда хлібороб, людина проста і совісна, віддана Богу та Україні. Сьогодні друкує уривок з автобіографічної повісті «Ти прости мені, грішному, слово!» про Павла Харитоновича Цимбалюка, свого рідного батька, український письменник, лауреат літературних та мистецьких премій, заслужений журналіст України Євген Цимбалюк.

Кожному, хто народився на світ Божий, непросто ужитися із часом: хтось його випереджає, шокуючи; хтось упускає, марнуючи; хтось іде нога в ногу, рівняючись, а хтось поклоняється, спіткаючись… Та, як би там не було, час (комусь – раніше, комусь – пізніше) готує на життєвім шляху дороговказ, який стає найголовнішим з-поміж усіх інших – це світла пам’ять про батьківську любов.

По тому дороговказу напророчено прямувати й мені – ось уже майже два десятки літ, коли відійшов у засвіти батько (у 82-річному віці), а за ним і мама – у свої неповні 70 літ. Але, дякувати часові, не потьмарилася пам’ять про них. Тим паче, нині, посеред цьогорічного лютого, коли батькові, якби дожив, сповнилося б 100 років.

Зі століттям Вас, Тату!

…Ви покидали земне життя, зібравши до гурту всю нашу велику родину, давши кожному настанову, як у світі по честі та совісті жити.

Одну із цих настанов я спізнав, Тату, коли Ви ще були при силі. У свої вісімдесят років могли тримати плуг у руках. Не так міцно, як раніше. Але, коли я приїздив допомагати орати город, Ви перших кругів чотири-п’ять робили самі. Потім підкликали мене, показували на борозну: «Бачиш, Женьку, рівна-рівнесенька». Я стверджував Ваш вердикт, киваючи головою, бо борозна дійсно була, як струна навитяжку. А потім, уже сам йдучи за плугом, надмір старався не збитися з Ваших слів, мовлених мені, орачеві, вдогін: «Отак прямо і йди! Не здумай скривити!»

Спочатку думалося, що Ви мені напряму казали про рівну борозну і гладке поле. І тільки згодом дійшло до ума, що то насправді було напутнє слово на долю, аби вона викладалася завжди навпрошки і ніколи не збивалася на манівці…

 …Для Вас хліб насущний був завжди нелегким. І в дитинстві, коли виростали в сім’ї, де скибка ділилася на одинадцятеро сестер та братів. І під час війни, коли пішли на трудовий фронт у Челябінськ і трудилися з ранку до ночі зачасти без денного пайка. А потім у колгоспі, де натирали мозолі за трудодні (була й така платня за «совєтів»). Деякі з тих платіжок збереглися. Дивлюся в них, а там чорним по білому видніється: «17 зароблених кіль пшениці за 29 повних трудоднів». Отака-то була ціна за працю. А робили Ви ой як тяжко – не тільки сухожилля, а й душа випиналася.

…З-поміж іншого чомусь пригадалася гуртова косовиця лепехи на поза­сільському березі. То був, здається, сімдесят сьомий рік. Вам, Тату, – шістдесят. Усі інші косарі – молодші, здоровіші та здоровші. І я поміж них, бо на шкільних канікулах записався в бригаду, аби заробити якийсь гріш. Отоді бригадир Ростік Холод чомусь саме Вас поставив першим у загінку, а я за це на нього дещо образився. Бо думалося: молодики наступатимуть Вам косами «на п’яти», гнатимуть що є духу та сил. Натомість, коли дійшло до діла, як справно «переслідувачі» не старалися, вони не могли витримати темпу, заданого в першому ряду. Це був, Тату, ще один приклад Вашої незборимої працелюбної сили.

До праці Ви змалечку тягнулись, як до молитви. А молитва у Вас була особлива – щира і тиха. Ви не вибухали гнівом, як дядько Степан, Ваш брат-фронтовик, коли дорогу до церкви перегороджував голова сільської ради. Ви прагнули людину переконати по-мирному, без кулаків і жалючих слів. Власне, й тоді, коли вели нас із Галею до храму, порадили отому комуністу-«сельсовєтчику» й самому протоптати дорогу до святині. І, хай не через рік, через два десятки, уже при незалежній Україні, зрештою так і сталося. Колишній «борець з релігією», покаявшись, почав співати на криласі у церкві, де Ви слугували старостою.

…Отак, з молитвою, з повсякденним добром, із працею від зорі до зорі Ви з гідністю пройшли свій земний шлях. Майже чотири десятки літ – разом із Мамою. Пам’ятаєте, як стали її судженим? Тоді, в 1952 році, прийшли до неї свататися на її рідну Пащиху. А тут ще один жених – односелець Лєсько. Теж Цимбалюк. Між двома серцями Мама прислухалася саме до Вашого. І не біда, що різниця у віці становила майже чотирнадцять років. Ви пройшли по життю плечем до плеча і завше були серцем до серця.

Ви нам залишили цілий всесвіт добра. Залишили найцінніший скарб – любов. Залишили родовідну настанову – бути повсякчас зорею, яка світить не до себе, а від себе. Бо лише так можна зігріти тих, хто довкола, й освітити шлях тим, хто попереду.

А ще залишили традицію, яка в нашій родині не переводилася з покоління в покоління і яку наразі із сестрою Галею стараємося не порушувати. Це відвідини храму на Страсть Господню, аби четвергового вечора запалити свічку і непогасною донести її додому.

Було, Тату, по-всякому: йшли із цим найбільш сокровенним оберегом і в затишшя, і під дощем, і в стужу. Везли в машині, аби не задмухали вітри. Вона нетлінна і зараз – як оберіг і як незабутня шана перед Вашою з Мамою світлою величністю.

Євген Цимбалюк, Рівненська область


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися