У 1944 році у селі Вовковиї Демидівського району фашисти розстріляли 52 мирних людей.
Три надгробки 73-річної давності, встановлені на братській могилі, стоять і понині. До цього поховання не заростає людська стежка. Сюди вона пролягає традиційно 6 травня. Бо саме цього дня, на свято Юрія, прийнято у Вовковиях іти на місце трагедії і там відправляти панахиду в знак світлої пам’яті про убієнних.
Долучилися до поминання й ті, хто нині мешкає поза межами Вовковиїв. – Я уже давно, як не у рідному селі, – повідала, зокрема, Лідія Лагнюк з міста Рівного, – але серце завжди підказує: треба вклонитися могилам рідних, замовити службу в храмі, пом’янути рідного діда, який також у списку розстріляних. Так зробила і цього року.
– Тоді, у 1944-му, обірвалося й життя мого дядька Якима, який теж потрапив під облаву, – ці слова злітають уже з вуст Галини Цимбалюк (Степчук) із Вовковиїв.
Ось деякі фрагменти гіркої сповіді нині покійного Ананія Володимировича: «Все почалося з того, що загін з 11 чоловік, де були німці та власовці, якось зробив вилазку на сусідню з Вовковиями Чорну Лозу. Було колись таке поселення, в якому люди мали прихований хліб та худобу. От німці й хотіли розжитися тим добром. Але попали в засідку. Фашистів тоді забили, а власовців на їхнє благання помилували. Хто це зробив? Одні казали, що місцеві хлопці. Інші – що повстанці. Таким чином тінь упала і на Вовковиї…
Облаву німці зробили з боку Повчі, й вона застала жителів довколишніх хуторів та сіл зненацька. Потрапив до зігнаного гурту людей і я у свої вісімнадцять років. Погнали всіх нас до ревні (урвища) за селом. Правда, по дорозі частину людей (жінок та дітей) відпустили… Думали, що нас женуть на висилку в Німеччину.
У селі німці прихопили ще й декілька саней. Для керування однією з повозок мене відкликали з колони. А вже там, у ревні, розстрілювали моїх земляків групами, по чотири у кожній. Один із власовців підходив до жертви, приставляв пістолет до потилиці й натискав на курок. Інший душогуб робив постріл у серце – коли розстріляний ще подавав ознаки життя. Що стосується німців, то вони не стріляли. Стояли віддалік і ставили на папері якісь помітки. Напевно, про кількість убитих. Спробував спинити цю бойню сільський староста Назар Котовський. Казав, що вовковиївці ні в чому не винні. Але німці його не послухали. Вбили і Котовського.
Весь цей жах відбувався на моїх очах – метрів за двадцять. Я сидів на санях, просто вражений побаченим. Сидів як окаменілий. Коли ж стрілянина, а з нею і передсмертні крики, стогони стихли, двоє старших підійшли до мене. В душі все похололо. Подумалося, що настала моя черга. Але раптом чую слова власовця: «А етого, может, нє будєм убівать. Пусть живьот і раскажет другім, чтоб поучітєльно било…». Потім мені показали в сторону горбка, що в напрямку Вовковиїв. Підігнали криком «Шнель!». Один раз, другий. Я пішов, але ноги ледь пересувались. От-от, думаю, пальнуть автоматом у спину. Не пальнули. А вже із горбка я не йшов, не біг – буквально летів, розуміючи, що залишився живим… Ось так пережите стало незагойною раною на все моє життя».
Сергій НОВАК, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!