50 років тому в тодішній радянській Україні стався безпрецедентний випадок. Президія Верховної Ради УРСР судила людину не за чинним законодавством, а сорокарічної давності, яке діяло ще у 1927 році. Різниця полягала у найвищій карі. На 1967 рік це було 25 років тюремного ув’язнення. На 1927-й – розстріл. Цей вирок стосувався Антона Олійника, уродженця хутора Березина Друхівської сільради (нині терени Березнівського району Рівненщини), члена ОУН.
Незборимий духом
Дванадцять томів кримінальної справи – таке «досьє» збереглося в архіві СБУ на «злісного ворога України» Антона Олійника. Завдяки «декомунізаційному» закону ця справа зі статусом таємної стала доступною. І зараз вона – найбільш показний доказ незборимого духу українського патріотизму.
Антон Олійник народився на хуторі Березина в сім’ї хлібороба. Батько бачив у синові продовжувача своєї справи, сам Антон мріяв про науку. Та грянула Друга світова. У воєнні роки хлопець зрозумів, що Україна, яка прагне незалежності, має двох затятих ворогів – нацистів і більшовиків. Щоб боротися проти них, вступив в ОУН. Став провідником юнацької сітки, охоронцем районного провідника ОУН, документалістом районного проводу. Не припинив «Індус» (його псевдо – від словосполучення «індивідуальний селянин») підпільної діяльності й після війни. Фактично до 1947 року проводив антикомуністичну агітацію, поширював антирадянські листівки. Налагоджував систему взаємозв’язків збережених оунівських осередків…
Фатальним для Олійника став 1947 рік, коли його арештували. Присуд радянської влади був максимальним на той час – 25 років тюрми. Арештанту до «участі в ОУН» «нав’язали» ще й убивство радянських активістів, керівників району. Від ОУН він не відхрещувався, а от «навішаних» убивств не признав, навіть поставши перед розстрілом.
Три втечі
Відбував покарання «Індус» у Мордовії. Там у 1948 році зі спільниками наважився на втечу з табору. Правда, на волі побув недовго. «Здали» земляки. Вдруге Антону Олійнику вдалося втекти в 1954-му: здійснив 13-метровий підкоп. І знову після декількох місяців перебування в Україні його арештували. Третя втеча в’язня була із Володимирського централу. Вирвавшись із неволі, подався в рідну Україну. Побував на могилі Шевченка, у Київській та Почаївській лаврах, на «Козацьких могилах» у селі Пляшева… А також відвідав родини націоналістів, з якими сидів у тюрмі. Далі осів у бункері, звідкіля ще з одним побратимом почав вести підпільну боротьбу. Надрукував тисячі листівок про істинну сутність комуністичної влади. Але знову потрапив у лабети НКВС.
Лист до Хрущова – з правдою
Із 33 років тюрми (вісім додали за втечі) Антон Олійник відсидів фактично 18. Лишалося ще 15. Розуміючи, що ще раз вирватися з тюремних стін – справа нездійсненна, він хапається за останню «соломинку». Пише лист на ім’я тодішнього секретаря ЦК КП Микити Хрущова з проханням про помилування. Але в цих рядках не зрікається своїх діянь і помислів щодо вільної України. Ось лиш одне речення: «За роки перебування в тюрмі закам’яніли усі мої почуття вільної людини. Більше того, мені здається, що нині з таким почуттям живуть усі люди в Україні».
На страті ураїнця-патріота УРСР «зекономила» кошти?
Хтозна, чи дійшов цей лист до Хрущова, який, попри комуністичні погляди, все-таки був українцем. Швидше ні. А тим часом над Антоном Олійником тодішня влада УРСР учинила справжній самосуд. За постановою Верховної Ради Рівненський обласний суд отримав право засудити Олійника до розстрілу. На оголошення вироку обвинуваченого не покликали. Перед самою стратою до камери, в якій сидів разом з політв’язнем Юрієм Шухевичем (син Романа Шухевича. – Ред.), зайшов майор-емгебіст і заявив: «Ну що, Олійник… Україна зекономить на тобі два мільйони рублів». Саме такими були витрати, коли оунівця після третьої втечі оголосили у всесоюзний розшук.
Пам’ять чи безпам’ятство?
Антона Олійника розстріляли 6 лютого 1967 року в Києві. Де його могила, невідомо. Пам’ять про нього теж мало що не канула у невідомість. Родина його не збереглась: у повоєнний час померли батьки, сестра Надія, яка добивалася реабілітації брата, так і не діждала відновлення справедливості. На малій батьківщині нема меморіальної дошки на його честь… Та на трагічних сторінках нашої історії він лишається тим, хто воістину поклав своє життя на плаху в ім’я України.
Сергій НОВАК, Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!