Сьогодні у Боремлі й не уявляють свого життя без щотижневого відві­дування служби Божої, проповіді отця Володимира. А коли він тільки приїхав на парафію, то серце краялося: мало сімей приходило в храм, здебільшого стояли окремі парафіяни. Потрібно було щось змінювати. У цьому бажанні він мав велику підтримку дружини Ірини. Найперше, із чого почали, – організували недільну школу. Відтоді жодне Різдво у Боремлі не обходиться без веселих дитячих вертепів. Тут аж три гурти ходить від хати до хати!

– У перші роки нашу школу до 40 діток відвідувало, – розповідає отець Володимир. – Вони і в церкву стали ходити, а за ними і батьки. Більше людей приходить до храму від початку війни. Люди до Бога звертаються, коли мають потребу, переживають якісь випробування. Саме таке послав Господь нещодавно нашій країні. Ми всі молилися за наших хлопців, які захищали нас на сході, й вони всі повернулися живими. Думаємо, що цього року слухачів у недільній школі побільшає, адже їм доведеться вже не за п’ять кілометрів бігати до нас із матушкою у храм. Виділили кімнату в сільській раді, в центрі села. Тут же організуємо і гурток Пласту, щоб діти не тільки до слова Божого долучались, але й історію своєї держави знали. 

Щодо історії, то боремельські діти вивчають її не лише на теорії – вже декілька років вони подорожують з батюшкою і матушкою по святих для України місцях. Бували у Києві, в Манявському та Гурбинському монастирях, Пляшевій, Зарваниці, цього року – в Карпатах. Усе за заколядовані гроші.    

– Діти і батьки дуже задоволені нашими поїздками, емоцій багато, – не може стримати власних Ірина Романівна. 

Тут треба сказати, що вона матушка нетипова – завжди з модною зачіскою, стильно одягнута. Нинішня посада зобов’язує, адже пані Ірина – завідувачка дитсадка. На роботі у матушки повний порядок: майданчики пофарбовані, вікна вставлені, меблі нові, підлога поміняна, дрова заготовлені. 

– Це все наші батьки, сільська рада, без них би нічого не було, – відразу уточнює Ірина Романівна. 

Отець Володимир з матушкою започаткували у селі ще одну добру справу – брати у сім’ю на виховання дітей, доля яких обділила батьківською увагою. Своїх троє народили – Мар’яна, Уляну, Ти­мо­фія. Але відчували у собі сили і потребу дати душевне тепло іншим діткам. Цілий рік прочекали на черзі. «Немає для вас дітей», – казали їм у соціальній службі. 

– Нас це дуже дивувало, адже скільки в інтернатах обездолених! Чому їх там тримають і не дають у сім’ї? – тремтячим голосом каже Ірина, видно, що ця тема їй дуже болить. – Усе ж рік тому в нашій сім’ї з’явилася ще одна донечка – Іринка. Знаємо її давно, вона вчилася з нашим старшим сином в одному класі. Натерпітись у свої 14 років дитині довелося добряче: вона знає, що таке, коли немає вдома що їсти, в що вдягнутися. А тут так склалося, що почали оформляти Іринчині документи в інтернат. Ми і вирішили, що це Господь дає знак, і зробили все можливе, аби дівчинка стала жити у нашій сім’ї. Спочатку дуже переживали, як воно буде. Але це така золота дитина! За півроку вона нам стала рідною, навіть не знаю, як раніше управлялися без нашої Іринки! 

У Боремлі вже звикли зі своїми проблемами йти до батюшки – він і пораду добру дасть, і душу заспокоїть. 

– Найбільше звертаються, коли хтось у сім’ї хворіти починає, ми молебні служимо, – розповідає про свої будні отець Володимир. – Перед вінчанням обов’язково бесіди з молодятами проводжу, розповідаю про шлюбне життя. Буває, що звертаються жінки, коли чоловік п’є. Мушу йти і говорити з ним. У лікарню чоловік потрапляє – жінку треба підтримати, їду заспокоюю. У селі ж радіють і сумують усі разом. Це наша велика сім’я, яку церква має підтримувати і їй допомагати. 

Люди повірили священику, коли він з поміччю Божою здійснив у Боремлі маленьке диво. Річ у тому, що на одній з найновіших вулиць, де будували добротні будинки для молодих спеціалістів ще за колгоспу, мешкає багато вдів. Чоловіки один за одним помирали зовсім молодими.

– Останньою краплею, очевидно, стала смерть у 23 роки молодого священика отця Володимира, який тут народився і виріс. Він служив у Берестечку, – пригадує події кількарічної давності боремельський батюшка. – Люди тоді прийшли до мене і спитали: «Що робити?» Я порадив поставити на вулиці хрест. Зазвичай такі ставлять на роздоріжжі, він є оберегом. Але хрест має не просто так стояти, тоді користі буде мало, – біля нього потрібно молитися. Сам бачив, як до того хреста люди підходять, хрестяться, молитви шепочуть. Посадили там деревця, квіти. А на Святого Іллі, 2 серпня, хресним ходом ідемо до фігури, обходимо всі двори на вулиці, освячуємо їх, читаємо Євангеліє. Надіємося, що з Божою поміччю чоловіки   житимуть тут до старості.