Дій активно! Живи позитивно!
Віднедавна її в Зарічненському районі знають практично всі. І лагідно називають «наша баба Даня». Вона мешкає в селі Старі Коні, пропрацювала в місцевому колгоспі. Ця жінка з унікальним голосом і манерою співу, самородок, завдяки своєму таланту і замолоду трохи побачила світу, пізнавши оплески Києва і Москви. Усе ж співочий широкий шлях відкрився перед нею лише на схилі літ.
Аж рука заболіла записувати
Доменіка Чекун – виконавиця автентичних пісень. Як на свій поважний вік вона ще жвава, залюбки погоджується на інтерв’ю. Пам’ять у неї також добра, пригадує з подробицями далекі роки свого раннього дитинства, а розповіді доповнює співом. Я вперше чую її виконання «вживу» і розумію, чому цю звичайну сільську бабусю запросили виступати аж у Париж.
– Мої і мати, і батько співали, – розповідає Доменіка Ничипорівна. – А особливо батько. Той на все село співаком був. А ще як зійдеться, бувало, з братами, моїми дядьками, то заслухаєшся. Але я більше любила жіночі пісні, які мати на вечірках зі своїми подругами чи сусідками співали. Ото від них і переймала. Бувало, одного разу досить мені послухати, як могла запам’ятати і слова, і мелодію.
– А скільки Ви пісень знаєте? Рахували коли-небудь?
– Спеціально не рахувала. Та якось ще замолоду, як їхали поїздом на фестиваль у Москву, методист з районного Будинку культури, котрий мене супроводжував, спробував записати хоча б перші стовпчики пісень, які йому наспівувала. Ото на сто п’ятдесятій він і зупинив мене: «Досить, – каже, – бо вже рука болить…»
Доменіка Ничипорівна має лише чотири класи освіти. Не до науки тоді було сільським дітям, а ще ж і війна випала на їхню долю. Шестирічною дівчинкою пам’ятає, як дотла згоріло їхнє село після нальоту німецьких бомбардувальників, як перебивалися в землянці та раділи шматку хліба й картоплині. Не легше було і після війни: у шістнадцять років на колгоспній фермі доїла корів, а потім трудилася у ланці. Навіть вагітною мусила працювати до самих пологів.
– Коли за своїми розрахунками мала вже от-от народити, – згадує, – пішла до лікаря, але він, оглянувши мене, сказав, що «декретне» зможе дати аж через місяць… То я на другий день пішла гребти сіно, а увечері вже народила донечку…
Доглядає хвору родичку
Чоловік знайшов їй легшу роботу – куховарити в дитячих яслах, а згодом різноробочою в колгоспну комору пішла. А там не лише збіжжя пересушувала, а й так звані кубинські мішки, повні зерна, на автомобіль вантажила. Завше знаходила час для співу.
– Надто, як череду пасла – отоді вже наспіваюся вволю, – каже баба Даня, і в очах її спалахують вогники молодечого запалу.
– А співати зі сцени коли почали?
– Десь у сімдесятих. Приходили жінки на вечорниці. Хто брав пряжу, хто – вишивку. За роботою співали. А потім вирішили поспівати в клубі. Поїхали на районний огляд – там зайняли перше місце. Стали по інших районах їздити. Потім у Рівне, Київ, Москву… Чи не щотижня виступали. Чоловік не лаявся, не ревнував. Добрий у мене був. І любив слухати, як я співаю. Вечорами часом удвох співали. А коли збиралася в дорогу, то він і чоботи мені начистить… Двадцять сьомий рік уже без нього живу…
І хоч її діти давно вже покинули рідний дім, мешкає в ньому Доменіка Ничипорівна не сама – доглядає важко хвору стареньку родичку. Узяла на себе цей нелегкий хрест з милосердя. А ще ж і корову тримає, й іншу домашню живність.
Мріє поспівати ще й американцям
Якщо переписувати всі регалії та нагороди, якими відзначили Доменіку Чекун, то може рука втомитися, як у того методиста, що записував її пісні. Тому назву лише найвагоміші: вона – заслужена працівниця культури України, лауреат національної премії за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини (цю нагороду виборола 2017 року серед інших двох десятків претендентів). Голос Доменіки звучав не тільки зі столичних сцен республік колишнього СРСР, а і з європейських: Варшави, Будапешта. А торік у листопаді бабу Даню запросили і до Парижа. Співала там у Соборі Святого Володимира на концерті «Поліфонія – колекція європейської пісенної спадщини, що зникає».
– Не боялася в далеку дорогу вибиратися, хоч і подруги мої відраджували. А я кажу їм: «То й що – умру, то назад привезуть!» Та й літала я вже колись – із Зарічного в Пінськ, правда, «кукурузником».
– Що Вас у Парижі найбільше вразило?
– Дуже багато народу на вулицях! Особливо чорних! Як у величезному людському мурашнику. І в церкву, де ми виступали, також людей дуже багато прийшло. Перед концертом там служба була, аж четверо священиків причащали… А той, що правив, сам родом з Тернополя. Підійшов до мене, розпитував та дуже дивувався, що мені стільки вже років, а ще так співаю… Я до нього звернулася «батюшко», а він сказав, щоб так не говорила, а називала «отець»…
– Чи не півсвіту Ви вже об’їздили. В Америці ще тільки не були… Поїхали б, якби запросили?
– Ох, довго туди летіти, – зітхає баба Даня, проте очі її знову загоряються: – Але все покинула б і полетіла!..
Ігор СЛАВИЧ, Рівненська область
Передрук заборонено!
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!