Розтин померлому повстанцю робили на очах у школярів
Рівненщина

Розтин померлому повстанцю робили на очах у школярів

26 квітня, 12:47
884
0
2
Сподобалось?
2

Легендарний командир воював за Україну ще у 1950-х роках!

Степан Трусевич на псевдо Орел наводив жах на кремлівських посіпак аж до середини 1950-х років. Довгий час про його діяльність ніхто не знав. Аж поки життя останнього провідника ОУН Берестейської округи дослідив і вшанував пам’ять священик села Морочне Зарічненського району Павло Дубінець.

Не знав, що сусідка була зв’язковою 

Павло Дубінець відомий на Зарічненщині краєзнавець. А ще він патріот, має проукраїнські погляди, попри приналежність сільської парафії, яку очолює, до УПЦ Московського патріархату. Отець Павло місцевий, зарічненський. Коли оселився у Морочному 1993 року, тоді вперше від селян і почув про Орла. Розпитував людей, вивчав архівні дані, дізнався чимало фактів зі справи КДБ проти сестер Питаєвих, на хуторі яких командир помер.

– У тій грубезній, десь до тисячі аркушів, справі, – розповідає отець Павло, – йшлося здебільшого про останні роки життя Орла, його  смерть у 1956-му та ексгумацію, тому біографія цієї легендарної особи повністю ще не досліджена. Я тепер шкодую, що одразу не взявся за це – ще тоді, на початку дев’яностих, були живі очевидці тих подій. Хоча б та сама Марія Максимчук – донька господаря хутора, на якому Орел з товаришем зимували… Я у Морочному певний час жив з нею по сусідству…

Ховався і від комуністів, і від своїх  у тісному закапелку

Степан Трусевич народився 1914 року поблизу села Седлище Любешівського району Волинської області. Сюди його батьки переселилися з Білорусі. У 1944 році Степана забрали до Червоної армії, але на призивному пункті у нього стався напад апендициту. Йому зробили операцію і відпустили додому одужувати. Після того він подався  в УПА, був командиром сотні, з 1945-го – референтом СБ Любешівського районного проводу ОУН. Згодом жив у сусідній Рівненській та Брестській областях.

– Є версія, що коли біля села Річиці Зарічненського району боївку, у якій перебував Орел, 1948 року виявили й знищили енкаведисти, – розповідає священик Павло Дубінець, – Орел чи не єдиний тоді вижив. Тож служба безпеки повстанців повважала його за зрадника і мала намір покарати. Він відтоді змушений був ховатись і від своїх…

Знайшов притулок на хуторі Глини поблизу Морочного. Один з його мешканців Данило Максимчук також був з білоруських переселенців. Можливо, вони й раніше зналися. Прийшов до Данила Орел восени 1955 року. Не сам – з молодшим  товаришем, якого називав Павлом (пізніше з’ясувалося, що це був Олексій Ланевич, також уродженець Любешівського району). Господар для своїх квартирантів зробив у коморі криївку, відгородивши одну стіну дошками. У тому тісному закапелку, завширшки всього півметра, хлопці ховалися, якщо до Максимчуків хтось приходив.

Орел уже тоді був хворий, очевидно, на сухоти, тому намагався якось лікуватися. У нього був медичний довідник, а донька Данила Марія ходила кілька разів у Морочне по ліки. Фельдшеру дівчина казала, що для батька. Данило ж купував у сільському магазині для своїх пожильців цигарки, а оскільки сам не курив, то казав, що для лісорубів, котрі працювали біля хутора. Посилав якось Орел Марію і до Пінська – на залізничний вокзал із запискою. Дав їй червону рукавицю, щоб зв’язковий по ній упізнав дівчину. Півдня вона там простояла, проте ніхто не підійшов…

Помер у льосі

Наприкінці зими мав одружуватися син Данила. У Максимчуків  збиралися справляти весілля, тож квартирантів відправили на хутір Підмістя за чотири кілометри. Прихистила їх сім’я Питаєвих: три молоді дівчини-сестри. Сховали повстанців у льосі. Але того ж дня увечері, як старша із сестер Оксеня полізла в льох по картоплю, назустріч їй вийшов Ланевич і повідомив, що його товариш помер. Сестри допомогли тіло покійника винести надвір, там же біля хліва викопали яму і похоронили його.

Олексію Ланевичу після смерті старшого побратима також недовго вдалося прожити. Оскільки, як стверджує отець Павло, Данило Максимчук після весілля сина відмовив повстанцеві надати притулок у своїй хаті, Ланевич перебрався в ліси між Кухотською Волею та Залізницею. Там його наприкінці весни і виказав гебістам завербований ними хуторянин, поранивши з пістолета. Проте живим у руки ворогів хлопець не дався – застрелився.

При ньому знайшли, крім зброї та набоїв, блокнот із зашифрованими записами Орла. Розшифрувавши їх, кадебісти і вийшли на Марію Максимчук з хутора Глини. Дівчину арештували, і на допиті вона зізналася, що Орел у них жив і куди вони його спровадили перед весіллям.

Упізнали по шраму від апендициту

Почувши про смерть Орла від сестер Питаєвих, до яких нагрянули з облавою, гебісти мусили пересвідчитися у правдивості їхніх слів. Тому могилу на хуторі вони розкопали. Сталося це у серпні 1956-го. Безпосередньому свідкові тієї події Володимиру Хоружому було тоді 22 роки. Крім нього, багато ще людей звезли дивитися на те жахіття – навіть учнів зі школи.

– Розтин робили прямо там, біля могили, – згадує Хоружий. – На очах у всіх… Розрізали шлунка, вивернули кишки… Потім нутрощі запхали в живіт і, не зашиваючи, тіло вкинули назад у яму та закопали…

З Любешівського району також привозили тоді людей – для упізнання, проте не всі у мертвому признавали Степана Трусевича, але вагомим доказом був шрам на животі трупа – явний слід від апендициту, завдяки якому уникнув фронту.

Племінниця Орла Ірина Струк, яка живе у Седлищі, і досі не впевнена, чи її дядько похований біля Морочного. Хоча на ексгумацію вона не їздила, але стверджує: односельці, які підписали акт пізнання, потім говорили, що зробили це, щоб від них відчепилися, що буцімто у тому зчорнілому трупі важко було когось пізнати…

Могилу Орла розшукав священик

Розшукати місце поховання командира УПА Орла допоміг отцю Павлу мешканець Морочного Леонід Левчук, дитинство якого минуло на хуторі Підмістя. Нині там росте ліс, але чоловік пам’ятає, де стояла хата Питаєвих, їхній хлів, льох.

– Ми приблизно визначили, де могла бути могила, – каже отець Павло. – І встановили восени минулого року на тому місці пам’ятного хреста. Його освячення і вшанування пам’яті борця за визволення України набули тоді районного значення: нашу ініціативу підтримала влада району, військкомат, відділ освіти. Ми провели гарний виховний захід з участю учнів кількох шкіл, була культурна програма, польова кухня із «солдатським кулешем»... Хреста ж виготовили у Зарічненському лісгоспі, про що не можу не згадати й не подякувати директору підприємства Сергію Киркевичу.

– А як ваші односельці, паства поставилися до того, що Ви, священик, вшанували «бульбаша»?

– По-різному, бо люди різні. Над багатьма ще тяжіє радянське минуле, сформоване відповідною пропагандою. А у школі між педагогами з цього приводу навіть відбулася дискусія… Та як би там не було, такі люди, як Степан Трусевич, Олексій Ланевич, були і завжди будуть для мене справжніми українцями, патріотами і захисниками рідної землі.

Ігор СЛАВИЧ,  Рівненська область

Передрук заборонено!


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися