Ця сімейна пара – Анна Трофімова та Юрій Перепелиця з Демидівки Рівненської області – разом вже 22 роки. Колись давно, так вже доля їхня складалася, полюбилися вони: нежонатий парубок та на вісім років старша жінка з п’ятьма дітьми! Зійшлися, спільна донечка у них знайшлася. За ці роки всі шестеро виросли, випурхнули з їхнього гнізда, створили свої сім’ї і всі разом подарували уже десять онуків. Тож тепер подружжя щиро і відкрито ділиться історією свого кохання.
Перший чоловік пив і ніц не робив
Анна Анатоліївна, як завше бувають жінки, балакучіша. Юрій Володимирович повністю покладається на пам’ять дружини і майже зі всім з усмішкою погоджується: «Так-так, було таке». І ще він не втомлюється її хвалити. З гордістю розказує, що вона всього добивалася сама і по натурі сильна жінка. А ще має хист до будівництва, мовляв, ще той прораб у спідниці. «Я вже не раз повторював: дайте моїй Ані мільйон доларів, то вона з Демидівки Київ збудує!» – сміється.
Анна молодою заміж вискочила. Зараз, аналізуючи, пояснює, що дуже їй свекруха зі свекром сподобалися. До неї поставилися, як до дочки, одразу прийняли. Росла у бідовій сім’ї, а познайомившись з Миколиною, ніби в рай потрапила: вечорами всі разом збиралися, жартували, у карти грали.
– Свекруха у мене була золота, – згадує пані Анна. – Такої іноді й матері немає. А її син, тобто мій чоловік Микола – ну… як вам сказати. Вона сама мені не раз говорила, що зі своїм сином і 24 години не змогла б витримати. А я з ним прожила 18 років. Спочатку було нібито нічого, жили, як усі. А потім… Ні, він не бився, не буду грішити, але пив і ніц не робив. Що заробить, то проп’є. А у нас п’ятеро синів один за одним народилися, їх треба було на ноги ставити, одягати, годувати. Та й свого житла хотілося, хоча свекри дуже нам допомагали. І я влізла в стройку – врем’янку на дві кімнати стали будувати. Це був 1992 рік. Сама в ліс їздила, сама стягувала крокви коником. Тоді я працювала на пекарні: дві зміни відроблю, за торби – і в Польщу та Чехію пру. І в ту стройку все вбухую. А чоловік… От ніби є він і нема його у той же час. Терпіла-терпіла, рвала жили… Але я ж не коняка, я ще й жінка…
– Та ще й яка! – у розмову втручається Юрій Володимирович. – Я її як вперше побачив, одразу накинув оком. «От би мені таку жінку!» – подумав собі. Став щось жартувати, а вона собі хмикнула і поїхала.
– І рік ми після того не бачилися, – зі сміхом продовжує Анна. – Та я і в голові його не тримала. Аж тут доля зводить нас знову. Геть випадково. Моїх двох синів узяли за хресних до знайомої, і ми поїхали на ті хрестини. Бачу, якийсь молодик стоїть. Питаю у господині: «А то хто такий?» «Та ж мій брат рідний, Юра», – каже Неля. Я ще так здивувалася, що стільки вже з нею знайома, а не знала, що у неї брат є. Потім на застіллі він мені все ніби ненароком на ногу наступав. Ну, знаєте, почала придивлятися. І якось усе частіше ми стали один одному на очі потрапляти. Потім мені Неля зізналася, як Юра її домучував і вона мусила вигадувати приводи, щоб ми могли зустрітися: то поряд проїжджали, то гроші поміняти, то справа термінова… Місяці три ми отак зустрічалися, як хлопець з дівчиною, а тоді я вирішила, що вже треба щось робити…
Колишня свекруха переписала на Анну хату
Що молодому 30-річному хлопцю почати нове життя, а що 38-річній заміжній жінці з дітьми – велика різниця. Найстаршому сину Анни на той час було 18, а найменшому шість. І ту важку розмову вона почала спочатку з ними. Зібрала всіх, зізналася, що хоче розлучатися з їхнім батьком і приймати Юру. Відреагували по-різному. Наприклад, найстарший, Олег, спокійно: «Мам, як хочеш, то твоє життя». Середній, 14-річний Валерій, категорично заявив, що він ніколи і нікого не прийме. Найменшого хвилювало, чи треба буде Юру татом називати.
– І ви не побоялися брати жінку зі стількома дітьми? – не стримуюсь і питаю просто в лоб у чоловіка.
– То любов була! – Юрій Володимирович аж руками розводить в підтвердження своїх великих почуттів. – Я її дуже сильно хотів! Так любив, що якби вона і десять дітей мала, не спинився б! А коли народила ще й донечку Іринку, ледь не здурів від щастя. І з синами я всіма поладив, знайшов мову. Усі наші діти виросли дуже хорошими. Мають свої хати і квартири, при роботах, заробляють. Олег живе в Англії, Саша в Польщі, Іринка в Італії, а решта тут, вдома. Я от онуками тішуся, ходжу бавити, коли кому треба.
– То правда, – підтверджує пані Анна. – Він для всіх онуків – найкращий дід на світі! Дуже його люблять.
З донькою Іриною
Цікавлюся, як на їхні стосунки відреагували родичі. Наприклад, батьки Юри і колишнього чоловіка Миколи?
– Якщо чесно, мені пощастило зі всіма свекрами! – зізнається Анна Анатоліївна. – Я до самої смерті моєї першої свекрухи продовжувала з нею спілкуватися. Пам’ятаю, як вона прийшла до нас, а тут Юра сидить. Вона тоді у мене так тихенько питає: «Доцю, а як то мені його тепер називати: сином чи зятем?» Ми дуже з нею родичалися, вона навідувалася постійно. Ніколи не дорікала, що покинула її сина. Навіть перед смертю переписала на мене, свою колишню невістку, хату. І батьки Юри теж мене прийняли, і слова поганого не сказали. Завжди помагали і помагають, аби лише щось попросила. Зараз старенькі, але я ними тішуся. Знаєте, от хто був дуже проти, щоб я сходилася з Юрою, то моя сім’я, особливо сестра. «Ой-йой, та він молодий! Та хіба він з тобою буде жити? Та він покине тебе через рік, от побачиш! Спозорить, а у тебе ж діти…» Скільки ж того наслухалася, вам не розказати. А я з ним 22 роки з того часу вже живу. Знаєте, коли нашій Ірусі було шість рочків, я потрапила у страшну аварію. П’яний за кермом врізався в нашу машину. У мене був перебитий таз і мало не всі ребра, тріщина в шлунку і купа іншої біди. Мені заледве ногу не ампутували. Я пролежала в лікарні пів року. І весь цей час Юра не відходив від мене. Спав у лікарні на підлозі біля ліжка, або на стільчику поряд. Скажіть, то хіба не любов?
Мирослава КОСЬМІНА
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!