Волинь

Близнюки одружилися на сестрах

26 жовтня 2005, 00:00
0
0
Сподобалось?
0
Після весілля брати Семенюки на краю селища міського типу Рокитне збудували хату загальною площею дев’яносто квадратних метрів. Кімнати поділили навпіл: по чотири. Думали, що в цій просторій оселі буде добре усім. Але… Вони не знали, що Бог пошле їм аж 24 дитини: Василеві та Ніні – 15, а Петрові та Марійці – 9.
Маленьке подвір’я брати  розмежували дерев’яним парканом. Праворуч – стара хата, спільна криниця з чистою водою та мурована просто неба піч. Ліворуч – дерев’яний “гараж” для “рафіка”, кухня, хлів і стожара.
Та тут і двом худобинам розминутися важко, а такій родині… Рятує те, що всі Семенюки майже ніколи не бувають вдома: старші – по роботах, середульші – у школі.    
Того дня, коли ми приїхали до Семенюків, Петро з Марією та Ніною поїхав до батьків вибирати картоплю. За старшого на обидві сім’ї залишився Василь. Разом з двома синами, яких не пустив до школи, він щойно розвантажив силікатну цеглу – хоче добудувати верандочку.  Заходимо до хати. На ліжках, на підлозі – ніби лютував вихор. Господар ніяковіє і перепрошує.
– Ось на цьому ліжечку сплять шестеро, на сусідньому – ще двоє, а в люльці – найменшенька Алінка, – тяжко зітхає господар. – В іншій кімнаті – троє. Найкращі умови у найстаршого сина: він окремо від усіх…
Місцеві мешканці  кажуть, що близнюки Петро та Василь схожі, ніби дві краплі води. Вони і дотепер іноді плутають їх. Дивовижна подібність нерідко виручала братів Семенюків і в школі. Щоправда, про свою “солідарність” вони зазвичай не хвалилися.
– Якщо хтось із нас не вивчив урока, – спалахують вогники в голубих очах сорокап’ятирічного чоловіка – мінялись місцями за партою. Вчительці було невтямки де Петро, а де Василь. Та що там школа. Нас плутали навіть наречені. Прийдемо, бува, на танці, навмисно станемо в кутку і виглядаємо дівчат. А вони побачать нас і зашаріються, бо не можуть розрізнити де чий. Пізніше, щоб не траплялось оказій, Петро почав висувати кінчик хустинки з кишені піджака. Брат – старший од мене на півгодини. Він першим познайомився з Марійкою Кузьмич, яка навчалася в місцевому ПТУ. Вони вже зустрічалися з півроку. Але з весіллям чомусь не поспішали. Тому ми їх випередили. Якось на Новий рік приїхала молодша сестра Марійки – Ніна. Побачив її і зрозумів: то – моя. Ми б розписалися ще раніше, але чекали шість місяців, доки Ніні виповниться сімнадцять.   
Перша дитина народилася у Петра та Марійки, а згодом і у Василя та Ніни. В обох сім’ях – сини. Потім у молодшого Семенюка протягом чотирьох років поспіль сім’я поповнювалася донечками: Тетяна, Світлана, Оксана, Юля. Після Івана народилася Леся, Сергійко, Наталка, Марійка, Надійка, Людмила…
Щоб не збитись, господар загинає на руках пальці. Але їх починає бракувати. Він дивиться на мене і не може достеменно згадати усіх своїх дітей.
– Старий став, – бідкається Василь, – тому й пам’ять дірява. Найменшенька у нас – Аліна. Їй – лише два рочки. А іншим… Заждіть-но, подивлюся документи… 
Щоб прогодувати таку родину, братам Семенюкам потрібно щодня по п’ятнадцять буханців хліба, по двадцять-двадцять п’ять літрів борщу, а на зиму – щонайменше 150-200 мішків картоплі. Цього року бараболя вродила дрібна, мов горох. Тож, очевидно, доведеться купувати.
Найважче їм було в середині дев’яностих років. Тоді не платили ні заробітної плати (Василь та Петро працювали у держлісгоспі), ні матеріальної допомоги дітям. Рятувала лише картопля. І варили, і смажили її мало не щодня. Тепер трохи легше. Старший син і донька вже працюють. Тож допомагають грішми. Тетяна живе окремо, у неї – своя сім’я.  
Тепер Василь мріє про окремий двоповерховий будинок. Навіть вибив ділянку землі під забудову. Але, щоб спорудити нову оселю, не вистачає ні часу, ні грошей.
– Чи сваритесь іноді з братом? – запитую співрозмовника.
– Аякже, – усміхається. – Переважно через дітей: то поб’ються, то якусь шкоду вчверять. Петро більш запальний і суворий, а в мене, на щастя,  характер м’якший. Зазвичай, першим мирюся – не дивитися ж на рідного брата вовком. Натомість наші жінки – мудріші.  За понад двадцять років спільного життя в одній хаті вони жодного разу не посварилися. Привчають до цього і дітей.
Нещодавно Указом Президента України Ніні Семенюк присвоїли звання Мати-героїня. Її ненька Тетяна Кузьмівна Кузьмич також удостоєна цього почесного звання, бо народила і виховала одинадцять дітей.         
Андрій КУЗЕМКО,
Рівненська область

 
 

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Зареєструватися