Й очолив одну з найкращих на Рівненщині газет
Ми ніколи не писали про видання колег – своїх друзів. Але цього разу хочемо зробити виняток і розповісти про «Володимирецький вісник». Про газету, яка однією з перших на Рівненщині відмовилася від державних дотацій і перейшла на власний хліб. З таких іншим треба брати приклад!
У дитинстві писав казки
У тому, що газета, яка була створена ще в роки Другої світової війни, відбулася у сьогоднішніх складних економічних умовах, – велика заслуга її нинішнього редактора Сергія Скібчика. Бо має і творчий потенціал, і організаторський талант. Хоча зізнається: його шлях у журналістику був досить тернистим.
Сергій Євгенович родом з невеликого села Заболоття Володимирецького району. Він із задоволенням розповідає, як у дитинстві любив писати казки. І не приховує, що коли підріс, з’явилася велика мрія – стати журналістом.
– Я тоді хотів закінчити найкращий у моєму розумінні київський університет, – з усмішкою згадує редактор. – І своєю мрією похвалився перед однокласницею, яка мені дуже подобалася. А вона сказала: «Ти не зможеш!» Вирішив довести. Хоча не стільки їй, як собі.
Та одразу після закінчення школи доля йому таки не усміхнулася, бо на факультет журналістики у Львові (у Київ їхати не наважився) Сергій Скібчик не вступив. Тож пішов муштрувати професію столяра і різьбяра по дереву у Володимирецьке професійно-технічне училище. Однак душа до такої спеціальності зовсім не лежала. Він далі шукав себе. Наступного року вступив у Харківський індустріально-педагогічний технікум і покинув навчання, через рік – у Харківську академію культури, де теж не затримався.
До мрії йшов три роки
– Три роки я йшов до своєї мрії. І таки поступив у Київ. Правда, на заочне, – розповідає Сергій Євгенович.
Уже тоді він почав співпрацю з районною газетою – став її штатним працівником. Але невдовзі з рідною Володимиреччиною шляхи розійшлися.
– Ми мали різні погляди з тодішнім керівництвом, – відверто каже. – І я поїхав на роботу у Київ. У 2004 році мені навіть запропонували посаду в газеті «Українське слово» в центральному офісі в Канаді. Уже співбесіду пройшов, але потім відмовився.
Сергій Євгенович відступився від блискучої перспективи. Багатьом важко зрозуміти, чому. А він у відповідь по-синівськи тепло розповідає про маму:
– Коли я зізнався їй про далекий від’їзд, мама обмовилася: «Я лишаюсь сама? Маю хворе серце… Як так?» І я зрозумів, що не можу так з нею вчинити. Коли мене запитують, чи жалкував про своє рішення, кажу правду: були моменти, що жалкував. Але не зараз.
А тоді, хоч уже приміряв у столиці редакторське крісло, у районний Володимирець повертався звичайним журналістом.
І сайт став одним з найуспішніших!
Якщо сьогодні чимало районних видань (засновниками яких була місцева влада) стогнуть, що їм так важко ставати самостійними і вижити, то Сергій Скібчик почав зондувати ґрунт відокремлення від районних адміністрації та ради одразу, як його призначили редактором у 2011-му. Але час на це для «Володимирецького вісника» настав трошки пізніше.
– Був 2014 рік. Нам виділили всього 20 тисяч гривень на дванадцять місяців. У штаті було десять людей. Мусили вчитися самі виживати. Тоді й почався процес перетворення газети з рупора влади на цікаве видання для людей. Стали вивчати ринок поліграфії, змінили друкарню, уклали договори на висвітлення роботи Рівненської атомної станції. А ще абсолютно змінили дизайн газети. З 2013 року запустили сайт районки. І він став одним з найуспішніших. Нас критикували за діалектизми, але це ж наша мова, ми це заохочуємо. Відмовилися від коректора, не маємо у штаті водія, він лише приїжджає за викликом. І вистояли. З 2017 року «Володимирецький вісник» – приватна газета. А наш колектив не просто зберігся, а й збільшився.
Нині тут не лише творять цікаву газету, яка інформаційно насичена та відображає життя краю, а й розробляють рекламні макети, фотоформи авторських книг, різних збірників, наукових робіт, буклетів, вітальних листівок... А ще ведуть інформаційну відеозйомку. І читачі відповідають творцям свого улюбленого видання взаємністю, піднімаючи його тираж.
– Газета регіонального рівня повинна бути не стільки інформаційним джерелом, скільки порадником, аналітичним інструментом для людей. Тому поставили під заголовком наше кредо: «Ми не беремо готових відповідей, ми допомагаємо їх знайти». Читачі кажуть, що їм з нами цікаво. І це – найкраща для нас оцінка.
Наталія КРАВЧУК, Рівненська область
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!