За любов сина борються дві мамиКирило БОГДАНЮК з названою мамою

За любов сина борються дві мами

Тернопілля

Довгі шістнадцять років найбільшою мрією Кирила Богданюка була… мама. Він жив в інтернаті й понад усе хотів мати сім’ю. хотів чути від найріднішої людини «мій сину» й у відповідь казати «люблю». І доля подарувала йому таку можливість. І навіть дві. Бо сьогодні юнак має аж дві мами!

Покинули через вроджену патологію

Нині Кирило – студент юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету. Він успішний і впевнений у собі. Однак так було не завжди. До Тернополя його шлях проліг з Херсонщини. А там хлопець тривалий час виховувався у Цюрупинському будинку-інтернаті – єдиному в Україні закладі, де навчаються та лікуються діти з надзвичайно складними формами інвалідності… Бо у Кирила – ДЦП. Саме через важку травму його у далекому 1995-му немовлям залишили у пологовому будинку. Ім’я немовляті давав лікар. Як тоді склалися життєві обставини у жінки, яка його народила, довго не знав.

Коли до когось з дітей навідувалися рідні чи навіть забирали малечу на вихідні, йому від образи аж плакати хотілося. «Коли ж по мене прийде мама?» – постійно думав. Мріяв її обняти, запитати, як у неї справи, чому так забарилася. Та ненька все не давала про себе знати. 

У хлопчика було важке ураження кінцівок. Він фактично нічого не міг робити руками, погано ходив. Чим дорослішим ставав, яскравіше усвідомлював, що має навчитися давати собі раду. І захопився, здавалося б, неможливим. Не вміючи добре тримати в руках ложку, взяв голку та бісер і почав плести браслети! Тоді став робити намисто з мушель, пізніше зацікавився роботою у шкільній теплиці – і так розробляв моторику рук.

Відмовився  від американського життя

А потім дитині випала нагода поїхати у США. Разом з друзями три тижні Кирило жив у Вашингтоні. Цю поїздку організували спонсори.

– Знаєте, дітей з нашого інтернату часто забирали у свої сім’ї американці. Ми думали, що наших друзів відправляють на органи. Таке тоді було розуміння. І аби прибрати такі сумніви, нам організували таку поїздку, – відверто зізнається Кирило.

Діти жили в американських родинах. Тоді хлопчик вперше був у сім’ї. Йому настільки сподобалося, що важко було повертатися назад, в Україну – в інтернатські стіни. Він зустрічався з українськими дітьми, яких усиновили у США, й бачив, які вони щасливі. Але зовсім скоро, коли йому випала нагода назавжди виїхати з усиновителями у США, Кирило… відмовився. Бо тоді він вже обрав собі маму.

Першу сім’ю знайшла… праска

А сталося це за випадкових обставин. В інтернат завітала волонтер Алла Євгеніївна Бехтольд. Вона була режисером лялькового театру, який з виставами об’їздив мало не весь світ. А дітям-сиротам взялася викладати художнє мистецтво – вчила їх малювати… праскою. Вона добре знала, що арт-терапія – чи не найкращі ліки для особливих діток, тож саме через незвичний малюнок вирішила діяти. Врешті зважився піти на майстер-клас і сам Кирило.

– Алла Євгеніївна не хотіла мене брати на навчання. Боялася, що випущу праску з рук, – згадує той день юнак. – А я їй сказав: «Давайте домовимося: якщо праска падає – я більше не прийду. А як ні – будете зі мною займатися». І у мене вийшло! Відтоді круто змінилося усе моє життя.

Кирило з охотою відвідував заняття. Вчительку зустрічав заздалегідь біля входу, забирав з її рук сумку з усім необхідним і ніс у клас. Пізніше жінка запросила учня до себе додому. Він залишився у неї раз, вдруге. Спав у кухні, бо в одній кімнаті жила мама пані Алли, в іншій – вона з чоловіком та маленьким сином. Але як йому там було добре! Не відчував там себе чужим. А ще за кілька тижнів жінка покликала Кирила на серйозну розмову:

– Синку, ти розумієш, в нас дуже маленька квартира... Але я тобі знайшла сім’ю в Америці. Люди дуже хороші, хочуть тебе взяти до себе. Назавжди.

А він не вірив тому, що чує. Якась образа підступила до горла.

– Якщо ти не береш мене у свою сім’ю, то ніхто не візьме, – відвернувшись, відповів.

Алла розплакалася. Наступного дня вона подала документи, щоб взяти над хлопчиком опікунство. І за місяць він уже був вдома. Так праска об’єднала велике материнське серце і маленьку зранену, але дуже щиру дитячу душу.

Батьки взяли ще сімох дітей

Тоді Кирилу було шістнадцять. І якщо побутові обов’язки, що з’явилися, давалися йому легко, то до сімейного устрою довго доводилося звикати. Бо хлопчику заважали ревнощі.

– Братику Савелію (зведеному – авт.) було тоді десь три роки. Ми разом гралися, балувалися. Але коли приходила мама, мені постійно здавалося, що його вона більше любить, більше з ним проводить часу. Так тривало десь з півроку. Між мною і мамою виникали конфлікти, були мовчанка і сльози. Пізніше я зрозумів, що насправді меншому синові треба більше уваги приділяти, ніж старшому синові. Так є у справжніх сім’ях. Це дуже важливо. Я зрозумів, що таке родина і якою є чия роль.

Пізніше Алла та Андрій Бехтольди взяли на виховання ще сімох дітей! І стали будинком сімейного типу.

Наближався випускний Кирила. Мама готувала хлопцеві усе необхідне до свята. Але раптом хлопчик її ошелешив:

– Я вирішив на випускний запросити рідну маму. Поїду шукати її.

Алла Євгеніївна нічого не відповіла. Тільки після цих синових слів на цілий день зачинилася у своєму кабінеті. З-за дверей було чути гірке ридання.

А коли він від’їжджав, таки сказала:

– Синку, ми любимо тебе і завжди хочемо бачити у своєму домі. Ти ж не перестанеш тепер мене називати мамою?

Сам відшукав рідних

Кирилу дали контакти його справжньої родини, яка живе у Запоріжжі. Він обходив кілька адрес і врешті знайшов потрібний дім. Двері відчинив… рідний батько. А мама, виявилося, у той час була на заробітках за кордоном. Тоді почув з перших вуст історію свого народження.

Коли мама Наталя завагітніла втретє, у неї вже підростали син та дочка. Чоловіка вбили, тож вона, рано овдовівши, сама ставила дітей на ноги. А тут нова любов – і одразу вагітність. Пологи проходили важко. Мамі показали хворе немовля і повідомили: «Шансів на життя у дитини немає, пишіть відмову». І жінка написала. Хлопчика забрали в будинок маляти. За кілька тижнів мама повернулася по сина, та дитини вже не знайшла. Пізніше вона вийшла заміж – таки за батька Кирила, якого дуже любила. З ним діток вона більше не мала.

Ту першу зустріч з рідною ненькою Кирило згадує з усмішкою. Як мама Наталя обіймала його, гладила кучері. Просила пробачення, що не шукала. А він запевняв, що ні в чому її не звинувачує. Просив лише про одне – щоб зрозуміла, що у нього є нова сім’я, від якої він нізащо не відмовиться. Але до неї приїжджати буде.

Після школи дві мами довго не могли укирило богданюкзгодити, куди краще синові вступати. Кожна просила, аби вчився поближче до неї. І Кирило, втомившись від суперечок, поїхав далеко від обох – спочатку у Кам’янець-Подільський, пізніше у Тернопіль. Та коли наближаються канікули, юнак добре знає, що буде заповітний дзвінок і з Херсона, і з Запоріжжя: «Синочку, ти ж спочатку приїдеш до мене, правда?» Про це найперше запитують обидві мами. Йому так приємна ця турбота про нього і любов.

Окрім навчання, Кирило багато подорожує й активно займається волонтерською діяльністю. Він допомагає іншим через мистецтво пізнати себе, віднайти душевну рівновагу, гармонію зі світом. Як мама Алла, влаштовує майстер-класи з малювання праскою та восковими олівцями. І радіє, що його оригінальні пейзажі прикрашають оселі тих, кого любить і хто ним дорожить.

Наталія КРАВЧУК, Тернопільська область

Передрук заборонено!

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!