Мама Світлана, тато Микола, донька Уляна та син Андрій Костюки з села Воскресінці Коломийського району постійні учасники різноманітних фестивалів, виставок. Удосконаливши старовинний верстат, вони тчуть не лише сорочки, запаски, крайки, а й навіть чохли до мобільних телефонів.
Ткацький верстат дістався Світлані Костюк від бабусі. Зроблений він з добротного дуба, ось і дожив до столітнього ювілею. Незважаючи на свій поважний вік, вже 20 років служить своїм молодим господарям вірою і правдою. Микола лише дочепив зверху лампу денного світла, щоб краще бачити нитки, а так жодної запчастини не змінював.
Ще зі шкільного віку Світлана та інші діти крутилися коло бабусі й бачили, як вона ткала. Допомагали розбирати нитки на основу, а згодом і самі потроху бралися за роботу.
– Малим все було цікаво, ніхто не думав, яка то важка праця – сидіти за верстатом. Тут мають одночасно працювати руки, ноги і голова, – розповідає жінка. – В нашій родині це спадкове ремесло. Ним займався мій прадідусь, тоді бабця, а тепер й нам воно приносить дохід. Лише моя мама не бралася до ткацтва. Не до того було. Треба було в колгоспі добряче наробитися, а вдома ще троє дітей обіпрати та господарку попорати.
Коли Світлана вийшла заміж, ткати стала разом з чоловіком. Михайло хоч і працював зварювальником на місцевому підприємстві, але не цурався допомагати дружині виготовляти рушники та сорочки. Жартома питаю, чи не б’ються чоловік з дружиною за верстат. “А у нас їх два. Тільки зараз одного винесли з кімнати, щоб не заважав,” – відповідає Світлана. Створивши такий сімейний підряд, подружжя зізнається, що прадідівське ремесло, хоч і нелегке, але приносить добрі прибутки. Свідчення тому добротний двоповерховий будинок, сучасні меблі та ремонт. Нелегка ручна праця та оригінальні вироби з притаманними лише для Покуття орнаментами цінуються особливо. Микола підрахував, щоб виткати одну сорочку, потрібно 9 тисяч метрів ниток (!). Свої вироби подружжя демонструє на різноманітних виставках та фестивалях.
– Якось проводили виставку на Львівщині. Підходить якийсь чоловік, довго все роздивляється, а тоді каже до мене: “Знімай свою сорочку, бо вона мені сподобалась”. Я показую на інші, а він затявся, хочу таку, як на вас. Нічого не міг вдіяти, зняв з себе сорочку та й продав цьому впертому покупцеві, – сміється дядько Микола.
– Наші сорочки демонструвались на Міжнародній виставці народного мистецтва у французькому місті Грассе, а зараз поїхали до Німеччини. Всюди є люди, які цікавляться українською культурою. Навіть молодь, ота, що ходить з зеленими “когутами” (чубами – авт.) підходить, купує сорочки чи крайки, і при тому розмовляє чистою українською мовою. Їм дуже подобаються домоткані чохли до мобілок.
Світлана та Микола Костюки неодноразово отримували дипломи, подяки, а віднедавна розділяють їх разом з дітьми. Своє вміння та майстерність передали доньці Уляні й сину Андрію, тож можна бути впевненим, що прадідове мистецтво не виродиться, а буде жити в наступних поколіннях цієї родини.
Руслана ТАТАРИН,
Івано-Франківська область
Фото Миколи Комаровського
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!