Кожного нового прихожанина, який відвідає церкву Нерукотворного Спаса в селі Колпитів Локачинського району, неодмінно здивує біла мармурова плита, під якою покоїться прах російського генерала Дмитра Федорова. Виділивши кошти на будівництво церкви у селі, Федоров заповів поховати своє тіло саме тут. Вдячні селяни за меценатство та щиру душу виконали його заповіт.
Отруїли, бо був занадто добрий?
На жаль, вже давно відійшли у вічність ті, хто пам’ятали високого, ставного, доброго серцем генерала Дмитра Федорова. За вірну службу в імператора Росії Микола ІІ подарував своєму підданому численні землі не лише на Волині, а й за її межами. Чим саме припав до серця Дмитру Сергійовичу Колпитів – невідомо, але часто навідуючись сюди, він виділив кошти на будівництво школи та церкви. За свідченнями “Клірових відомостей” за 1868 рік, які досліджував затурцівський краєзнавець Харитон Сегейда, до цього у Колпитові діяв невеличкий дерев’яний храм “церква Миколаївська, невідомо ким і коли збудована. Приміщення дерев’яне, старе…” Можливо, дивлячись на стареньку похилу церковку, у Федорова і виникла ідея звести добротний, просторий храм, який би прослужив вірянам не одне століття. Так, у 1900 році, на горбочку виросла мурована п’ятикупольна церква з дзвіницею. Архітектурою вона подібна до Свято-Духівського скиту-монастиря, що поблизу Почаєва, тому висловлюють припущення, що обидва храми зводилися за тим же макетом. Що будували на віки, свідчить те, що товщина стін майже метр. Величний іконостас виконували спеціально на замовлення у Петербурзі. Якісна робота й міцне дерево виявились не підвладні рокам, і він й досі вражає своєю красою прихожан. Місцевий житель Микола Ничипорук, пригадуючи розповіді старожила Миколи Савінкова, каже, що селяни любили й поважали Федорова. Можливо, те, що не мав він ні дружин, ні дітей, дозволяло робити щедрі дарунки простим людям. Він давав кредити на купівлю землі терміном аж на 50 років, вкладав гроші у розвиток соціальної сфери, а тоді це було великою дивиною, і окремі багатії вельми осуджували такі добрі нововведення генерала. Можливо, тому й вирішили обірвати його земний шлях. Ніхто не знає, чому помер Федоров. Існує версія, що його отруїли заздрісники на бенкеті в селі Вишневець під Кременцем. Надгробок з білого мармуру генерал замовив ще за життя. Пізніше на ньому вичеканили напис: “Камергер его Императорского Величества Дмитрий Сергеевич Федоров. Скончался 18 июня 1908 года на 56 году от роду”. На могилі його портрет, який церкві передали з Волинського краєзнавчого музею.
Настоятель храму отець Роман, який вже 11 років служить у Колпитові, каже, що намагався знайти більше відомостей про Федорова, але безуспішно. Чому його поховали у храмі?
– Напевно, за життя він, як фундатор храму, отримав від тодішнього вищого церковного духовенства спеціальний дозвіл і склав заповіт, селяни ж лише виконали волю свого благодійника, – роз-мірковує священик.
Громада зберегла храм від атеїстів
У новозбудованому просторому храмі служилося до 60-х років. А коли атеїсти почали вести мову про його закриття, втрутилася громада. 80-літня пенсіонерка забрала ключі й нікому їх не віддавала. Коли почали приїжджати численні комісії, селяни їх відганяли, оберігаючи своє духовне дітище. Представники церковної двадцятки, серед них подружжя Андрій та Ганна Узаруки, Іван та Марія Слюсарські, Іван та Анастасія Андрійчуки, лише забачивши, що вулицею їде незнайоме авто, кидали роботу й мчали до церкви. Служителів партії вдалося відігнати, а от від злодіїв цінні старовинні ікони не вберегли. Прості довірливі селяни й подумати не могли, що люди, які представились науковцями, дослідниками історичних цінностей, покрадуть полотна.
Місцеві владці з районним керівництвом неодноразово обговорювали непросту ситуацію, яка склалася навколо сільського храму.
– Єдиним правильним рішенням на той час було зробити з церкви сільський музей, лише так ми могли зберегти нашу історичну будівлю. Районна рада навіть виділила на цю справу 18 тисяч карбованців, а це була на той час досить вагома сума, – розповідає тодішній голова колгоспу “Комуніст” Микола Ничипорук. – Я зібрав збори, розказав все людям, вони мене підтримали, а коли ми відкрили церкву, то жахнулися – на стінах висіли одні рамки. Ось так попрацювали “науковці”.
Проте деякі образи таки не встигли забрати, їх було відреставровано, придбали й нові, а у 1989 році церква отримала друге життя. Тут знову почалися відправи. 70 років у храмі ніхто не робив ремонту, особливо непривабливий вигляд мали зовнішні стіни. Два роки з кожної оселі приносили гроші, й завдяки згуртованості громади назбирали 100 тисяч гривень. Тепер сонячні промені відбиваються від сніжно-білих величних стін, а високі голубі куполи підпирають небо, куди й лине молитва, прославляючи Бога.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
Читайте також
Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...