До кімнати невістка Галина повільно підводить Ольгу Омелянівну, притримуючи її під руку. Здається, час мало не до землі зігнув цю бабцю. Зручно вмощуючись на дивані, показує нам свої різнобарвні вишивки. Величезні скатертини, рушники для образів, сорочки – від малого до великого… І, що цікаво, узори геть не схожі на інші. В один голос захоплюємося цією майстерною клопіткою роботою, дивуємося, що виробів так багато.

– Та то мало, тілько домашніх, – перериває нас бабуся. – А всіх разом, певно, зо сто буде. Щитайте, – загинає покручені пальці, – 11 онуків, 13 правнуків, а ще скілько невісток і зятів. Малиї по дві, а то й по три вишиванки мають.

– А то чиє таке гарне плаття, може, шлюбне? – показую на сукню незвичайної краси: вишивка багата багряними квітами, розкиданими на грудях, рукавах, подолі.

– То моєї дочки Олександри, – відповідає Галина. – Вона у ньому не вінчалася, бо вже була заміжня. А от одній родичці на випускний вечір в університет позичила. Дівчину на вулиці зупинив старший чоловік і поцікавився, хто вишив. «Бабуся», – відповіла. «Поцілуй бабусині руки за таку красу», – попросив. Це плаття мати вишила за місяць. На цю блузку, – показує, – невістка узор знайшла і бабці каже: «О-о, я аби за півроку вишила». Не минуло й місяця – і блузка готова.

– Мати зараз вишиває моїй внучці Софійці. Це буде її третя сорочка, – додає невістка Галя. – Коли нема роботи, то вимагає: щось придумуйте!

– Мені тепір добре жити: в теплі, в чистоті, главне на старості – щоб ніхто не совав і не обзивав. А що маю робити? Тре чимось зайнятися, хоч ноги віднімає, рука вивихнута… – зітхає бабця. – А я дуже люблю вишивати…

Ольга Омелянівна пригадує, як мати відрізала їй клаптик полотна, нитки розплутала зі старих рушників. Так і вишивала. А потім вийшла заміж, пішли діти – і вже було не до того. Років десять тому бабця надумала вишити кожному внукові скатертину. «Не маю грошей, золота, то хай це буде пам’ятка про бабу», – каже. Згодом дітям, внукам, їхнім дружинам та чоловікам, правнукам подарувала по вишиванці. Невістка Галя у минулому кравчиня, тож зшиває убори. 

– Пам’ятаєте, котра чия сорочка? 

– То внучки, то її дочки, то зятьова, – показує. – Це синова, то внуковій жінці плаття, костюм. Неїному синові (киває на невістку – авт.) вишила три рушники, дала на перехідщину у нову хату. Самому старшому внукові подарила скатертину і сорочку, його дівчині сукенку, хлопцьові сорочку, його жінка нічо не каже, чи тре їй. Внук Андрійко, йому вже 30, сам узора вибрав на першу сорочку, бо я не придумую. Вишиваю хрестиком, гладдю мало.

Бабині убори внуки не передають один одному, а хоч ще самі школярі, ховають у шафу для… своїх дітей. У бабиних сорочках ніхто не брав шлюб, бо старші одружені, а менші ще не підросли – поки ходять у вишиванках на екзамени, до церкви. «У магазинах є багато, але такої гарної, як, бабо, у вас, нема», – похвалив онук Віталій. Вишиванки просять й чужі люди. Але Ольга Омелянівна не продає навідріз. «Я свій труд чую, знаю, як то тяжко і на очі, і на руки, – пояснює. – Думаю, щоб помилки не було, не так зробиш – розкидаєш. А як оцінити?» Єдиний, хто не має вишиванки, так це… сама бабця. Не хоче – її син помер молодим і при згадці про нього не стримує сліз. Але нам баба Оля обіцяє, що фартушка вишиваного собі обов’язково змайструє. А також зізнається:

– Найбільша моя мєчта – щоб всі внуки, правнуки з’їхалися, повдягали вишиванки, щоб мене посадили посередині і на карточку зробили…