Де хлопці, рух і витівки, там і Женю шукай. Такий вже характер мала: любила бігати, стрибати і лазити по деревах. Вчитель фізкультури одразу помітив спортивні здібності дівчинки, і став її посилено тренувати. А вона, щоб дарма не гаяти часу, організувала ватагу хлопців і дівчат, щоб передавати їм свої вміння. По суті, всі дні у Жені минали в постійних тренуваннях: як не з тренером, то потім зі своєю власною командою на вулиці. Каже, бігали наввипередки по три-п’ять кілометрів. 

– Я тільки почала займатися, як відразу виборола перше місце у районі, – згадує Євгенія Федорівна. – Тренер після цього забрав мене в обласну команду, де зібралися найшвидші бігуни. Готувалися ми до змагання – на швидкість бігли кілометр. І от спочатку я вирвалася вперед, а потім почала відставати. Біжу і чую: спереду музика грає, а значить, фініш. Ех, як я додала «газу» – обігнала усіх і вирвалася вперед з хорошим відривом. Усі там роти повідкривали. Бо на вигляд я на бігуна геть не схожа: маю короткі та ще й криві, колесом, ноги. Тренер потім  сміявся, казав: «Тебе, Женю, не видно, я лиш на ноги дивився. Серед них колеса крутилися – то ти бігла!» Але вже на республіканських я посіла четверте місце. Не виграла, та хоч світу побачила. Бо що я у тому селі бачила, будучи тринадцятою дитиною в батьків? А тут Київ, на теплоході по Дніпру каталася, ще й згущенку нас заставляли пити перед змаганнями.

Після школи Євгенія поїхала вступати до Запорізького університету. Мала дуже хороші шанси потрапити у збірну на участь в «Олімпіаді-1980». За спортивні нормативи їй поставили «відмінно», і без екзаменів зарахували на навчання. Повернулася додому окрилена і щаслива. Ще б пак, такі перспективи відкривалися! І майже одразу, поки ще літо, зібралася на заробітки: на навчання хотілося йти в обновках, а в сім’ї грошей не було. Аж у Тамбов поїхала. Проте повернутися до початку навчального року так і не змогла… 

– Працювали на току, але коли підійшов час отримувати гроші, нам їх просто не віддали. Аж у жовтні я змогла повернутися з Тамбова додому. В інституті, звісно ж, моє місце вже було зайняте. Тож довелося шукати тут роботу. Одразу і чудо собі знайшла – заміж вийшла, – і Євгенія Федорівна з лукавою усмішкою показує на чоловіка, який приєднався до нашої розмови. – Я прийшла водієм працювати під його керівництво – Іван був інженером у сільгосптехніці. Він, як виявилося, теж спорт любив, тож після народження старшої дочки нашу сім’ю запросили брати участь у змаганнях «Мама, тато, я – спортивна сім’я». Де ми тільки не були, всю Волинь      об’їздили… Завжди вигравали перші місця. Чоловік гирі піднімав, а я була найкращою в армреслінгу (поєдинок на руках – авт.). Ну, якось так склалося, що скоро на Волині у мене суперників не було. 

– То Ви таку силу в руках маєте? – дивуюся. – Можливо, і з чоловіками змагалися?

– Чоловіків теж перемагала. Бувало, що й битися до мене лізли, як покладу їх кілька разів підряд. Рознервуються, кричать, просять реваншу. Пригадується один випадок, Іван не дасть збрехати. Якось пішли з ним на весілля, а вертатися – він уже й на ногах ледве тримається. Я тоді важила 54 кілограми, а він – під 80. Ну, що робити? На плечі його і посунула. На півдорозі, правда, він отямився і додому вже мене ніс, – сміється силачка.

– І коли Ваш титул «найсильнішої жінки Волині» було побито?

– Здається, у Камені-Каширському, мені тоді вже за 40 було. І якщо чесно, з мене тоді просто насміялися, бо в суперниці мені, низенькій, поставили здоровезну жінку під два метри ростом. Вона нависла наді мною, навалилася всією вагою – і ледве руку мені не зламала. Відтоді я перестала брати участь у змаганнях. Але й досі мені не страшно піднести мішок цукру чи зерна. Або розвантажити вручну 250 тонн картоплі. Така вродилася…