«То Бог так дав» – відразу пояснив 57-річний Микола Сторожук причину, з якої вони з дружиною створили приватний будинок для престарілих, або як самі його називають – дім милосердя. Щоправда, ніякого подвигу в цьому не бачать, тож навідріз відмовляються фотографуватися. 

– Я віруючим не відразу став. Жив собі, працював, – Микола Павлович під час розмови активно жестикулює татуйованими руками. – Ніби все, що хотів, маю, тож задумався: і для чого ж тоді я живу? Далі б мене чекала порожнеча, якби не пішов на зібрання. І я, як потопаючий, вчепився за цю соломинку. Через два роки став пастором і переїхав з Локач сюди, у Войнин. І якось так сталося, що спочатку до нас потрапив один старенький дідусь, потім інший. На тому і порішили, що доглядатимемо лише чоловіків. 

Спеціально для цього Сторожуки купили у Войнині хату. Звичайну, сільську, на кілька кімнат. Для себе обладнали літню кухню, де і живуть. Кажуть, поки облаштовувалися та робили ремонт, все їм ладилося і вдавалося. Значить, богоугодну справу робили. Люди допомагали хто чим міг.  Згадували навіть випадок, коли жіночки із села привезли їм дві десятилітрові каструлі щойно зроблених голубців та капусти і ящик пирогів. 

У домі милосердя доживають віку не тільки волиняни, а й дніпропетровці, полтавчани, тернополяни. Як потрапляють? Виключно через знайомих, людський поголос скрізь долітає. Зараз у будинку живе семеро чоловіків. Найстаршому 95 років, наймолодшому – 41. В усіх тут ті чи інші важкі недуги: ампутовані ноги, інсульт, діабет. Без належного догляду ці люди не протрималися б і місяця.

– Як вам тут живеться? – питаю у сліпого дідуся, якого називають тут Даньком.

– Гріх жалітися. У теплі, годують, що ще хтіти? – відповідає.

Але, як чесно зізнався Микола Сторожук, були і такі чоловіки, з якими мусили розпрощатися. Мовляв, не всі витримують їхні вимоги та правила поведінки відповідно до слова Божого: не курити, не вживати алкоголь, не матюкатися. Також не дозволяють своїм підопічним користуватися мобільними телефонами, а телевізор налаштований лише на релігійні канали. 

– Якби ми лише удвох із дружиною тягнули те все, то не справилися, – каже Микола Павлович. – Люди нам допомагають і Бог. Спонсора, як тепер люблять казати, немає. Тримаємо своє підсобне господарство, таку собі міні-ферму. З того харчуємося. А пенсія підопічних – а її, до речі, не всі отримують – йде в основному на ліки та памперси. Когось періодично доводиться класти у лікарню, а це теж гроші. 

Абсолютно одиноких чоловіків у цьому домі милосердя, як виявилося, немає. У всіх «хтось десь з рідні є», але нікому вони на старості чи у хворобі виявилися не потрібними. Мало не в кожного, що не доля – то готовий сюжет для повісті. Наприклад, у 82-річного Степана було аж п’ятеро дітей. Виховували їх із жінкою, шкодували. А як виросли… Три сини самі себе в могилу звели п’янками-гулянками, одна дочка вже давно громадянка Італії, інша – в Івано-Франківську вже й сама без сторонньої допомоги не обходиться. Дружина померла, залишився чоловік сам-один у старій хатині. Дожив до того, що ноги у виразках вже черв’яки стали «об’їдати». 

– Слава Богу, – зітхає, розповідаючи, Микола Павлович, – нагодилися добрі люди до нього. Напівживого відвезли в лікарню, а вже звідти – до нас доправили. Тепер ми глядимо.

Є серед підопічних цього будинку й полтавчанин, який 36 років просидів у тюрмі і лише 27 – на волі. «Ой, як Юрко розказує іноді за своє життя, то ми за голову хапаємося. Який же він був вредний!» – вихоплюється у Сторожуків при згадці про нього. У розмові з’ясовується, що «вредний» – це не те слово. Вперше він потрапив за грати ще 14-літнім хлопчаком, а до того «розважався» тим, що ламав кролям лапи, щоб вони не бігали так хутко по клітці. Зараз, звісно, Юрка аж ніяк не можна асоціювати з рецидивістом. Повернувшись із тюрми немічним 60-річним чоловіком, виявилося, що жити йому вже нема де. Сестра продала батьківську хату. З горя став пити, його розбив інсульт. Врятували чоловіка віруючі, які і направили його до Сторожуків.  

– Є у нас 95-літній фронтовик, який у концтаборі сидів. Його  ще нікому не вдавалося переслухати. Три дні може розповідати про своє життя, – описує Микола Павлович своїх підопічних. – Є дід Славко з Тернопільської області. У нього вже 17 років хвороба Паркінсона. То ми вже знаємо: щойно він перестає труситися всім тілом, значить – біда, треба чоловікові негайно давати ліки. І так кожні три години, мусимо пам’ятати про це. Дуже шкодуємо за 87-річним Василем із Нововолинська. Він був файним господарем, шахтарем. Його історія схожа на тисячі інших: помер єдиний прийомний син, невістка з онучкою пустилися берега. І після смерті дружини чоловіка, вже зовсім немічного, залишили помирати. Тож сюди Василя привезли вже мало не при смерті. Але ми його таки поставили на ноги. Хороший був чоловік, толковий. Він у нас три роки прожив і от помер нещодавно. Вже третій із наших підопічних, кого ми поховали...