Ольга завжди з трепетом і любов’ю розповідала про чоловіка Валерія. Мав золоті руки – за що не візьметься, все доведе до пуття, допомагав дружині в усьому. Жили добре, господарювали, але несподівано у сім’ю прийшла біда. Валерій ніби відчував щось недобре, бо 10 лютого 2004 року йому не хотілося йти на роботу у шахту, навіть думав відпроситися, але майстер попросив вийти. А коли Валерій піднявся з лави, йому стало погано. Відтоді більше півроку лікувався, з часом став одужувати. Але 27 вересня у швидкій, поцілувавши дружину, помер у неї на руках. Чоловікові через місяць мало б виповнитися 37 років. Найстаршій дитині тоді було всього 12, найменшій – два рочки, під серцем вдовиця носила восьме дитя. Перед Великоднем, коли Ольга готувалася до пологів, встигла напекти пасок, але хвилювалася: що діти їстимуть на свято? Та 11-річний Віталик купив потрібні продукти, а донечки усе приготували. Тож ще малими школярами діти стали помічниками для мами. Старші дівчатка і в хаті, і на городі хазяйнували. А Віталик став за справжнього господаря: розетку вставити, щось відремонтувати, на базар піти…

Тож як тепер живе вдова Ольга Вульчин та її восьмеро дітей?

Стукаємо у двері. Нам відчиняють діти і запрошують зайти – усі напрочуд привітні, усміхнені, веселі. Лєна, Іванка – красуні, ніби справжні моделі. Саша, колись немовля, тепер гарненька десятирічна дівчинка. На жаль, вона, як і дванадцятирічний Богдан, не пам’ятають свого тата. Знають його лише з розповідей та з портрета, що в кімнаті на видному місці, як і багато років тому.

У хаті чистота і порядок, на столі у кухні гора вимитих тарілок, у крихітній веранді акуратно складене взуття, безліч пар від малого до великого. Як колись зізнавалася Ольга, саме чоловік Валерій привчив дітей до порядку. Змалку змушував їх прибирати за собою іграшки. Тоді жаліла малечу, а тепер йому подумки дякує, бо з дітей виросли турботливі помічники.

– Хто посуд миє? – питаємо.

– То Іванчина робота, – сміються, – чомусь їй доводиться. 

– А хто прибирає? 

– Я, – усміхається Лєна, яка зараз за старшу. – А так ми всі допомагаємо, що треба: і в хаті, і на городі. Мама працює на хлібозаводі, старша, Люда, на німецькому заводі, Віталій столяром. Сергій десятикласник, Маша вчиться на географа у Переяславі-Хмельницькому. Я минулого року не поступила, то тепер готуюся до ЗНО – хочу стати журналістом. 

Зрозуміло, що Ользі непросто й тепер. Усміхнена, привітна, розповідає, що, звісно, їй важко без чоловіка, але намагається дати своїм кровинкам необхідне. Завдяки міській владі, яка їх не забуває, діти побували в кримському таборі «Артек», в одеській «Молодій гвардії», щоліта оздоровлюються. «Б’юся, як риба об лід, – зізнається жінка, – час так швидко сплив, не встигла й оглянутися. Діти виросли хороші, все допомагають, розуміють мене». Ольга не скаржиться на долю, лише просить у Бога здоров’я для своїх дітей, а також для усіх людей, які її підтримали у ту тяжку хвилину і зараз допомагають у скрутні часи.