Біля Попасної сепаратисти розстріляли його впритул

 

 

Починаючи розповідати про покійного сина, Ганна Романівна Головіна раз у раз переводить подих, тримається, щоб не заплакати. Іванко та Олександра, обсівши її з обох боків, ніжно туляться до грудей. Сашуня гладить жінку по щоці, витираючи сльози, проте у самої блищать очі. Здається, дитина от-от заплаче… 

– Буся, тільки не плач, – просить Ваня. – Ну, ти ж обіцяла. 

Жінка ствердно киває головою. Витримавши невеличку паузу, згадує, яким ріс її Дмитрик. 

– Він змалку був слухняним та спокійним. Непогано вчився, вчителі хвалили його за дисциплінованість. Брав активну участь у шкільній самодіяльності. Допомагав мені на кухні, по дому. Діма був дуже ввічливим. Маленьким зі всіма на вулиці вітався. Пояснювала йому, що «доброго дня» треба казати тільки тим, кого знаєш, а він за своє, – гірко посміхається Ганна Головіна. – Сусіди ще й досі згадують, як Дмитрик прибігав до них, коли працювали на городі, розпитував про урожай, посіви. Він був дуже добрим. 

Дмитро Головін з дитинства мріяв бути кухарем. Вступив у Нововолинське ПТУ. На останньому курсі отримав повістку в армію. Служба сподобалася хлопцю, він захотів стати військовим. Потрапив у прикордонну службу, однак за станом здоров’я був змушений залишити цю справу. Влаштувався в охоронну фірму. На роботі познайомився з дружиною Оксаною. Зустрічалися недовго. Дівчина родом із селища Іваничі Волинської області, тож після одруження оселилися там. Коли ж народився син Іванко, переїхали у Володимир-Волинський. Ганна Романівна пішла жити до другого чоловіка, а свою квартиру віддала молодим, допомагала, чим могла. Незабаром у подружжя народилася донечка Олександра. Пані Ганна зізнається, натішитися не могла, спостерігаючи за щасливою синовою сім’єю. 

Три роки тому Оксана поїхала працювати у Білорусь. Ганна Головіна розповідає, що на той час між сином та невісткою уже не ладилося. Йшла мова про розлучення. Жінка казала, що більше не може жити з Дмитром. Тож, залишивши на нього двох малолітніх дітей, подалася в сусідню державу. Бабуся зітхає, боляче було дивитися на те, що внуки залишаються напівсиротами при живій матері, проте втручатися у сімейні справи сина не стала.

– Від’їзд Оксани Дмитро переживав дуже важко. На емоціях подав на розлучення. Суд присудив, щоб діти жили з батьком, – втирає сльози згорьована мати. – Я дивувалася, наскільки вправно він давав їм раду. Був прекрасним батьком, в усьому намагався замінити діткам маму. 

 

У серпні 2014 року Дмитра Головіна мобілізували. Коли син прийшов до мами і сказав, що йде воювати на схід, не повірила, накричала, аби не говорив дурниць. Про яку війну може бути мова, коли сам піднімає на ноги двох діток?! На тому розмова між матір’ю і сином скінчилася. Однак уже наступного дня, на Спаса, Дмитро показав Ганні Романівні довідку, що він пройшов медогляд і їде у зону АТО. Про те, що самостійно ростить малих, Головін у військкоматі не повідомив. Вирушаючи на Донбас, чоловік одягнув вишивану сорочку. 

– Я в сльози. Кажу йому: «Діма, що ж ти робиш? Ти про дітей подумав?» – закриваючи заплакане обличчя руками, розповідає мама покійного бійця. – Він мені відповів: «Мамо, хто, якщо не я? Хто вас захистить? Якщо я не піду туди, вони прийдуть сюди. Ти хочеш, щоб над вашими головами літали снаряди? Не переживай, я обов’язково повернуся живим». Дмитрик служив у танковому батальйоні навідником. Кожного дня телефонував додому зі сходу. Розпитував про дітей, про собачку, дещо розказував про службу. Завжди сміявся. Коли чула у телефонній слухавці вибухи, жартував, що у них падає дощ. Захоплювався роботою волонтерів. Проте були моменти, коли не стримував сліз, розповідаючи, що там твориться. 

На початку листопада Дмитро Головін приїздив у кількаденну відпустку. Увесь час проводив з дітьми. Чи не щодня приходив до школи, цікавився у вчителів їхніми успіхами. У дитячій танцювальній студії спостерігав за тренуванням сина так, наче намагався запам’ятати кожен його рух. Хлопчик же у той день танцював настільки майстерно, що весь колектив аплодував йому стоячи. 

На схід Дмитро Головін повертався у день народження Іванка. Ганна Романівна крізь сльози розповідає, що ображалася на сина за те, що, зайшовши у потяг, сів з іншого боку вагона і відвернувся від неї у вікно. Нині розуміє: не хотів бачити її заплакані очі.  

За два тижні до своєї загибелі Дмитро зателефонував матері і попросив нікому не віддавати його діток, якщо він загине. 

Востаннє на зв’язок з родиною боєць виходив увечері 31 січня. Повідомив, що сепаратисти підбили їхній танк, однак з ним усе добре. За кілька хвилин скинув Іванкові на телефон фотографії з поля бою. 

Після розмови з Дмитром Ганна Романівна проснулася о п’ятій ранку. Зізнається, сон не брав, серце стискалося. Кілька наступних ночей взагалі не могла заснути. Звістка, що сина більше немає в живих, застала жінку на роботі. Ганна Романівна працює медсестрою у Володимир-Волинській школі №5, де, до речі, навчався і Дмитро. Коли колега зайшла у кабінет, все зрозуміла, хоча та ще не встигла нічого сказати. 

– Забирати Дімку з моргу у Дніпропетровську поїхав мій менший син Віктор. Сказав, що ховатимемо його відкритим, – продовжує жінка. – Дмитрика привезли близько другої години ночі. Страшенно боялася побачити його. У сина була повністю спотворена половина обличчя. 

Загинув боєць біля Попасної. Офіційною причиною смерті Дмитра Головіна назвали загибель під час обстрілу. Побратими ж розповіли матері, що того дня була перестрілка. Бійці відстрілювалися. Коли ж у них закінчилися набої, до бліндажа, у якому був лише Діма та значно молодший за нього солдат, підійшли сепаратисти. «Здавайтесь, танкисты!» – прокричали хлопцям. Дмитро наказав товаришу сидіти, а сам вийшов до ворогів. Став просити не вбивати його. Розказав, що сам виховує сина та доньку. Ті дали команду лягти лицем у землю. Щойно Головін зайняв горизонтальне положення, його розстріляли впритул. Мати розповідає, у сина була наскрізь прострілена права рука та потилиця. Очевидно, лігши на землю, солдат закрив руками голову. 

Пані Ганна зізнається, найважче було сказати дітям, що їхнього тата вбили. Першому повідомили Іванку. На звістку хлопчик відреагував розчаровано: «Що ж тепер робити, буся? Татко ж казав, що він літом приїде, і ми підемо рибалити. З ким я тепер туди піду? Він же обіцяв приїхати!» Згодом на своїй сторінці у соцмережі хлопчик написав: «Щоб Путін здох! Я ненавиджу його, бо він забрав життя мого татуся».

– У ніч, коли дядя Вітя поїхав забирати тата з морга, мені приснився сон, де він був без зубів і зі скривленим носом. Я запитав, коли він помер. Тато відповів, що о 17.30, – розповідає 11-річний Іванко. – Він мені постійно усміхався. Ми літом завжди ходили з ним по гриби, на риболовлю. Сашу брав збирати березовий сік. Ми разом готували їсти. Найсмачнішим у тата виходив червоний борщ і пельмені. Сестра любила, коли він варив гречаний суп. Зараз тато нам не сниться. Але це добре, бо мені трохи страшно. Деколи, буває, ляжу спати, закрию очі – і його лице стоїть у мене перед очима. Щоб заснути, довго граюся в ігри на телефоні. 

У цей момент на очах у восьмирічної Сашуні виступають сльози. Дівчинка розповідає, як, приїхавши у відпустку, татко привіз їй жовті та блакитні стрічки. Нині вона плете з них косички та прикрашає «татовий» дубочок на алеї, висадженій на честь загиблих в АТО. Дівчинка зізнається, що дуже сумує за ним, і впевнена, що тато допомагає їй з небес.

– Коли вчителька перевіряє уроки, а я чогось не вивчила, тихенько попрошу тата, аби він зробив так, щоб мене не питала. І мене не питають,  – тішиться дитина. 

– Знаєте, Дімка дійсно іноді буває серед нас. На жалобному обіді Ваня сидів набундючений, зажурений, ні до кого й слова не говорив, – каже Ганна Головіна. –  Аж раптом повеселішав, став розказувати, як вони з Дімкою рибу ловити ходили. Жіночка, що сиділа навпроти онука, має дар яснобачення, і згодом розповіла мені, що у той момент, коли у Івана покращився настрій, вона побачила за його спиною Діму. Вона запевняє, що син підійшов до малого і обняв його за плечі. Взагалі, ми багато у чому відчуваємо підтримку нашого Дмитрика. 

Їдучи на заробітки, Оксана обіцяла, що заробить грошей і неодмінно забере до себе малих. На жаль, за три роки жінка так і не знайшла такої можливості. Нині вона мешкає у Москві, там вийшла заміж за чоловіка-вірменина. 

Після загибелі Дмитра Іванко та Олександра залишилася жити зі своєю бабусею по татові. Оксана хоч і спілкується з дітьми, та вони не надто люблять говорити про неї. Ваня каже, що у мами тепер новий чоловік, і він ніколи не поїде до неї. А ще однією з причин, чому вони не хочуть їхати до неньки, діти називають те, що Оксана живе в Росії, а вони ненавидять Москву. Не впевнені малі і в тому, що житимуть з мамою, якщо вона повернеться в Україну.  

– Минуло трохи більше тижня після похорону Діми, як Оксана приїхала до нас. У подарунок привезла дітям телефони. Кілька днів жила у мене, – додає Ганна Романівна. – Повернутися назавжди невістка поки що не планує. Каже, немає такої можливості, оскільки не має тут власного житла. Але я її не засуджую.