Лише кілька років тому Марія Костюк з Ковеля дізналася, що іменем її тата Макара Ужвія названо книжковий фонд у Гарвардському університеті. Війна навіки роз’єднала сім’ю Ужвіїв із села Хворостів Любомльського району. Макар Михайлович майже півстоліття прожив у Штатах, а його дружина, малі доньки та батьки мордувалися у Сибіру.

 

Зі спогадів мами Марія Макарівна Костюк розповідає, як їхню родину вивозили до Сибіру. Бо сама того не пам’ятає, мала всього п’ять рочків, а сестричка – десять місяців. 

– 44-го року матері переказали: «Євгено, тебе будуть вивозити. Ви багаті, а чоловік твій у лісі». Одна сусідка в сільраді казала, що наш батько вночі до хати приходить, вона чує, як оконниці хлопають. А нашого батька разом з іншими односельчанами німці схопили рити окопи, потім мужики казали, що Макар з казарми десь утік. Ото за одну фамілію вивезли в Сибір. 

Марія Макарівна достеменно пам’ятає, куди потрапили на вічне поселення: Кіровська область, Нагорський район, спецпоселення №3. Тулилися у бараку на чотири сім’ї, а за кілька років у звільнених росіян-куркулів купили собі хатинку – за хромові чоботи та кілька польських хусток.

– У Сибіру поховали діда, спух з голоду. Мало не вмерла баба… – плаче Марія Макарівна. – А як наша мати натерпілася! Голодувала, тяжко робила, на собі з десяток кілометрів дрова носила, щоб хатинку натопити, бо вугла від морозу тріщали. 

А що ж Макар Ужвій? Вперше дав про себе звістку аж у 1956 році, коли донька Марія була вже заміжня за таким же «ворогом народу». Брат Олександр Ужвій працював бригадиром (під час війни воював у Червоній Армії). Випадково зайшов у сільраду і побачив у смітнику пошматовані папірці, зирк – а на них… Макарів почерк. Став складати докупи ті клаптики – виявилося, що то рідний брат написав лист! Листоноша зізнався: у сільраді його змусили порвати конверт, який прийшов від Макара аж з Америки. Так дізналися, що у 1944 році він разом з фронтовою лінією відступив до Німеччини, а 1949 року виїхав до Америки, де у Чикаго працював на паперовій фабриці.

– Ми були ще на Сибіру, коли дізналися, що тато живий, – розповідає Марія Макарівна. – Я чомусь не пам’ятаю того моменту. Мати тільки крепко плакала над своєю судьбою…

– Батько допомагав, не скупився, коли просили про якісь речі, – згадує Марія Макарівна. – Пересилав хустки, які мати продавала по 30 рублів, дублянки з перських овець, шкіряні плащі, скатертини та штори – вони й тепер як нові. На те й жили. Не присилав грошей та продукти, бо було заборонено. 

У листах цікавився, як живе сім’я, а також давав поради, як берегти своє здоров’я, багато розповідав про себе. До речі, батькові листи пані Марія береже як родинну цінність. Беру в руки один, другий, читаю: «В Америці я на роботі на першім місці. Мене просять на всякі хрестини, і тим не тішуся, бо то все коштує гроші… Радив би, щоб ви тримали нормальної ваги, бо з обжерства повстають всякі хвороби. Тут є багато такі позапасювані, що ходити не можуть. І багато западають на серце і на всякі хвороби. Я сам не глядівся і любив солодощі, вживав цукерки і меду, тим і нагнав цукру, жадної медицини не беру. Дохтори кажуть: придержуйтеся від солодощів, не вживайте солі, більше їжте ярини...» 

На Волинь Євгенія з дочками повернулася у 1960-му. Чотири роки тулилися у родичів. Згодом якось стягнулися на хату, яку купили на окраїні Ковеля, де пані Марія живе й дотепер. Її маму не раз викликали у КДБ, щоб вона зреклася свого американського чоловіка, обіцяли за те квартиру. Та жінка затялася: «За вашими законами чоловік, як кидає сім’ю, то аліменти платить. А я з чого маю жити? Скілько може, хай помагає». Дружина Макара Ужвія більше не вийшла заміж, доживала віку біля дочки Марії до 89 років. Макар Ужвій в Америці теж не одружився, дітей не мав. 

– Нас до себе не кликав. І сюди не приїжджав, – зітхає Марія Макарівна. – Пояснював, що як приїде, то совєти заберуть у нього пенсію, гроші, то така влада, що його пограбує. Писав, коли втікав, то не думав, що сім’ю вивезуть. 

Макар Ужвій помер на чужині 1988 року від раку на 73-му році. Усі свої заощадження 10 тисяч доларів заповів Книжковому фонду у Гарвардському університеті, з якого щороку з відсотків згаданої суми бібліотека закуповує книжки про голодомор 1932-33 років, про боротьбу українського народу під час Другої світової війни. Книжковий фонд відтоді названо іменем Макара Ужвія, адже він став його засновником. Про це Марії Макарівні у листах розповіла родина Пасічників, які опікувалися батьком перед смертю. Він переїхав у Клівленд, бо там жили колишні односельчани. Туга за рідною мовою, людьми, домівкою не покидала Макара Ужвія до самої смерті.