«А я ж, синку, три дні тому потонув»

«А я ж, синку, три дні тому потонув»

Волинь
Не можна сказати, що у Пашки було важке дитинство. Ріс, як і всі хлопчаки: грав у «козаків-розбійників», майстрував луки та стріли і кілька разів бив вікна бабі Марусині, хата якої стояла якраз чітко по траєкторії польоту м’яча. Хіба ж він винен у тому, що так гарно навчився бити по м’ячу? Батько крутив Паші вуха і йшов склити вікна Марусині, а ввечері бідкався і шкодував своїх двох шибеників (у Паші був ще менший брат Колька). Бо не мали вони матері…
 
***
Ні, жінка, яка народила їх двох один за одним, була. Просто матір’ю її  ніхто не називав. Навіть баба Марусина і та кликала то «зозулею пришибленою», то «курвою-Бейджою», за те, що віялася невідомо де. 
Пашка ще міг пригадати материне обличчя. Щоправда, образ був розпливчастим. А Колька навіть і того не мав у пам’яті. Історію знайомства батьків вони дізналися, як тільки пішли до школи. Все від тієї ж сусідки – баби Марусини, яка пильнувала за «зозулятами», поки батько на роботі був. 
Мати їхня Катерина рано розцвіла. Відколи повернувся з армії Іван, вона вже пройшла «і Крим, і Рим», незважаючи на досить юний вік. І якось так сталося, що попарувалися вони: мовчазний, стриманий, спокійний Іван та метушлива, легка на підйом, компанійська Катя. Чи не попереджали Івана про легку вдачу нареченої? Ой, ще й як! А першою була баба Марусина – криком кричала, щоб не брав її заміж. Не послухав Іван, закохався. Може, якби мав батьків, ті б підказали, а так обоє повмирали давно. Сусідка Марусина стала йому за прийомну матір і бабцею для його дітей.
***
Спочатку жили непогано. Але минуло кілька літ – і надокучило Катерині сімейне життя. Стала нудитися і все частіше у район їздити. А за чим і чого – не казала. Іван за двері – і вона собі збирається. Дітей силоміць тягла до баби Марусини, а коли та стала вичитати та кричати, просто у хаті закривала. І Пашку до ліжка прив’язувала, щоб ніде не йшов, брата малого стеріг. Прийде Іван ввечері, а вони голодні, заплакані, замурзані. Врешті-решт настав той день, коли їхня мати просто не повернулася додому. Переказували люди, що бачили її в районному центрі то з одним, то з другим, що віється світом, п’є-гуляє і про дітей та чоловіка навіть і не згадує. 
Що батькові траплялося багато жінок, Пашка з братом знали. Але… були категорично проти нової матері. А чого так, зараз ні один, ні другий не скаже. Як тільки бачили, що батько гладенько голився і пшикав собі щоки пахучим одеколоном, хлопці у два голоси починали «концерт»: «Мати нас покинула, тепер і ти покинеш!» А одну батько навіть привів знайомитися.  
– Нам мачуха не потрібна! –  замість «добридень» сказали і набурмосилися. Батько біля них і так, і сяк – ні, мовчать і знай з-під лоба позирають на ту жінку.
І таки пошкодував їхніх сліз. Нікого вже не приводив, ні до кого не ходив. Присвятив життя синам. Рибалити їх навчив, столярувати. Поки малі були, ще жив, а як повиростали та роз’їхалися – став, як не раз зітхав сам до себе, існувати… 
***
Минули роки. Пашку тепер поважно кличуть Павлом Івановичем, а Кольку – Миколою Івановичем. Обидва у столиці живуть, при посадах і благах. До батька навідуються тричі на рік: на великі свята і день народження. А решта – зайняті дуже. У них сім’ї, діти, проблеми. Бувало, схопиться Пашка – треба батькові подзвонити і… забуде. Врешті батько і сам озивається. Розказує неквапом, що все його хазяйство – це кіт Мурчик і пес Рябчик. І одна віддушина – рибалка. І що час зупинився над бабою Марусиною: хутенько ногами перебирає, дарма що за 80 літ перевалило. І все допитується: коли ж Пашка з Колькою йому онуків привезуть – так набридло самому у порожній хаті сидіти… Кольнуть останні слова Пашку у саме серце, але що ж тепер? Дарма батько їх, егоїстів малих, слухав, ох дарма…
***
Була третя година ночі, коли Пашка нажаханий прокинувся. Йому наснився страшний сон. Ніби пливе він у човні біля зарослого лепехою і травою берега і раптом наштовхується на потопельника. Розкинувши руки, обличчям униз тіло вже так роздулося, що нагадувало бочку. Придивляється, а потопельник піднімає з води голову. І тут Пашка з жахом впізнав у ньому свого рідного батька! «А я ж, синку, вже три дні тому потонув, – каже тато йому із докором. – Приїжджай скоріше, знайди мене і поховай по-християнськи. Я там, де ми з тобою рибалили два роки тому». Пашка закричав і прокинувся. Наляканий, бо сон був неймовірно правдивим. Схопив мобільний телефон і тремтячими руками став набирати батька. «Абонент не може прийняти ваш дзвінок…» – почувши це безлике у слухавці, Пашці аж ноги підкосилися. Знав, батько їхній ніколи не допускав того, щоб батарея розрядилася, він постійно чекав дзвінків від синів… Недобрі передчуття боляче стиснули йому серце. Коли перші промені світла торкнулися квартири, перед чоловіком лежала ціла попільничка недопалків, а він з червоними від хвилювань очима став дзвонити до брата, а потім і до всіх своїх колишніх односельчан, які жили поблизу. Першим відзвонився його однокласник: 
– Ваша хата зачинена. Ну, підперта віником, – захекавшись,  розказував. – Я б у Марусини спитав, а вона як на те, до дочки поїхала ще минулого тижня. І я не бачив дядька Івана вже кілька днів – то точно.
...Як добиралися з братом до рідного села, вже й не пам’ятає. Ніби у тумані все. Гнав машину, як навіжений. У селі першим ділом метнулися до хати, а потім і до озера.  За півгодини на човні догребли до тієї заплави, на якій вони з батьком два роки тому рибалили. Щойно оминули поворот, як... скрикнули в один голос. Тато їхній плавав на  тому самому місці, обличчям униз, як і бачив Пашка уві сні. 
Юлія САВІНА,
Волинська область
 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.visnyk.lutsk.ua

Хочете отримувати цікаві пропозиції на свою пошту?
Вкажіть свій емейл.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!