Село Столинські Смоляри, що в Любомльському районі на Волині, розкинулося серед лісів, поблизу протікає річка Прип’ять. Старожили розповідають, що назва села пішла від того, що в селі заготовляли смоли, із сосен робили смольні столи: добротні, пахучі. У деяких хатах вони ще й зараз надійно служать людям. Інші переконані, що селом колись володів польський пан із Стольного, що за Бугом. Та як би там не було, але жителі села нині частково також виживають із лісу: заготовляють гриби і ягоди, оселі опалюють дровами. А ще… полюють на їжаків.

«Тепер все дрібноту ловлять, і не тучних»

В центрі села було людно, поблизу магазину гомоніла молодь. Мабуть, свято, подумалося. Але яке? “Русалок проводжаємо, – мовили здивовані перехожі, – в цей день ніхто не робить у нас… Та й роботи люди не мають. То сезонами перебиваються, то взяли власні земельні паї, та й хазяюють”.

До cтолино-cмолярської сільської ради входить три села, де проживає 1237 чоловік. Народжується тут значно менше, ніж помирає. Якщо у Столинських Смолярах весілля, то гуляє півсела. Гучно святкують і хрестини. Обов’язково до святкового столу подають пироги, начинені картоплею з пшоном, а до них – юшку з птиці. А коли у селі престольне свято (а воно припадає на 28 липня), у день Святого Володимира, то сюди з’їжджається стільки люду, що в церкві ніде яблуку впасти. І в багатьох родинах тоді на стіл подають тушкованих… їжаків. Коли їх почали споживати, ніхто достеменно й не пам’ятає.
– Всі їли і їдять, – мовили місцеві жителі. – І таки, мабуть, будуть їсти, бо м’ясо це ні з яким не зрівняти.
Як розповів наш колега із любомльської газети, м’ясо їжаків дійсно смачне, але не всі його… перетравлюють. Був такий випадок, коли у Столинські Смоляри приїхав один поважний гість. Годували-пригощали його, але найбільше йому сподобалось тушковане м’ясо. Коли сів в автомобіль, то все допитувався у супроводжуючого, як те м’ясо приготувати, мовляв, скажу дружині, щоб так засмажила. “Та то воно ж з їжаків”, – відповів водій. “Ой, зупинись…” – ледь мовив гість. Тільки-но авто пригальмувало, як любитель смаженини вирвав ще неперетравлене м’ясо їжаків просто під колеса машини. Видно, організм психологічно не сприйняв такої інформації.
А от Петро Іванович Хомич, якому зозуля вже накувала 84 роки, таки від шматка їжачатини не відмовляється. Інвалід Великої Вітчизняної війни I групи багато зазнав на віку: вижив під час боїв на Сандомирському плацдармі, воював у Карпатах, згодом, коли повернувся додому, ніякої роботи не цурався. Про своє село каже:
– Гарне. У зелені потопає. Колись, ще за совєтів, в лісах олені та лосі водилися. Та й їжаки були великі. Тепер то все дрібноту лапають. Бувало, моя стара (нині вже склонилася) як зготує, пальчики оближеш.
– А як же готували?
– Зазвичай ловили восени, тоді вони на зиму жиром обростають. На кострі чи лампою обсмажували колюхи, добре обшкрябували, щоб їжак аж білий був, рубали і кидали в баняк. Жиру він не потребує. Коли тушкується, то з нього самого тук тече. Додавали приправи: перець, цибулю – і готово. Якщо хотіли отримати чистий жир, який дуже корисний при туберкульозі, то м’ясо не приправляли. Якщо їжак великий, то і сто грамів туку зібрати з нього можна, а якщо дрібнота – то хіба що ложку.
За цим продуктом до Столинських Смолярів хто тільки не приїжджав, навіть з Білорусі (в біді люди надіються на чудодійність будь-яких ліків). А про те, що жир з їжаків помічний, підтвердив навіть 10-річний правнук Петра Івановича – Іванко Самоліч:
– М’ясо їжаків добре, біленьке, смачне, ні з чим не зрівняєш.  Я його залюбки їм. А про жир всі знають, що помічний.
– Я якось лежав з проблемами шлунка у Луцьку в лікарні, – додає дідусь малого Іванка, також Іван, – то мені лікар сказав: “Є села, де їжаків їдять, добре помагає при шлунково-кишкових хворобах, от би вам їх поїсти”. А я вже мовчу, що живу саме в такому селі…

Їсть не гриби, а… вужі і миші

Хотілося дізнатися, як ставляться до такої свіжини жінки, яким безпосередньо доводиться її готувати.

Магдалина Оркиш дійсно підтвердила, що в селі їжаків споживають:
– Я вдова, лапати їх не було кому. Кажуть, м’ясо добре, але мені бридке.
– Я їла, але не з апетитом, трохи бридкувато, – додала Ольга Михайлівна Порва, – хоча воно дуже смачне. А як готують? Коли тушку обсмажать від колюхів, то ще на ніч вимочують у бочонці в дуже зимній воді, потім рубають на шматки, в баняк кладуть – і в піч. Жир так і спливає. Крім того, він ніколи не загустає.
– А як ловлять їжаків?
– То все молоді їх лапають. Хлопці сідають на мотоцикли, беруть собак – і гайда до лісу. Скільки собака  винюхає, таким і улов буде. Дехто може і цілий мішок їжаків назбирати.
– А чому ж бридуєте таким м’ясом?
– Бо їжаки всяку гидоту їдять. То тільки в дитячих книжках і казках показують, що вони на колючках носять гриби і яблучка, а насправді воли ловлять мишей, їдять вужів і гадюк. І притому так вхопить гадюку, що вона аж звиватися буде, аж поки не заб’ється в їжакових колюхах і не перестане рухатися. Отоді їжачок і ласує нею. Мабуть, якби був травоїдний, то такої б відрази не було.
Понад тридцять літ працює у Столинських Смолярах завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту Віра Степанівна Смолярчук. Вона не місцева, але добре знає звичаї цього села. І їжаків також пробувала. Підтвердила, що м’ясо смачне, на вигляд схоже до нутрії, але біліше.
– А чи дійсно їжаковий жир має лікувальні властивості?
– Так. Сама переконалася: в одного діда був туберкульоз, він і нині живе, кажуть, лікувався жиром з їжака, перемішаним із собачим. Лікують саме їжаковим жиром стоматити у дітей. Видно, в ньому є щось протимікробне, бо добре заживлює рани, порізи і навіть опіки. Притому навіть не залишаються рубці.
Сфотографувати когось з жителів Столинських Смолярів з мішком їжаків не вдалося. У Русалчин день селяни відпочивали. Та й їжаки тепер, як кажуть, худі. Треба чекати осені.
– Приїжджайте до нас ближче до зими, обов’язково почастуємо їжачатиною, – запросили і нас у гості. Хоч би не так було, як з тим, що машину на ходу зупиняв… – подумалося.

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!