Олександр з дружиною Оленою поселилися у селі Лаврів під Луцьком. У порожньому батьківському будинку їм дозволив пожити Михайло Нікітюк, за що йому східняки дуже вдячні. У селі ж родиною переселенців натішитися не можуть. 

– Дуже добрі люди, – кажуть. – Саша допомагає церкву ремонтувати. А його Лєна торік стільки солодощів дітям у дитбудинок напекла! А вони ж самі на той час нічого не мали! Приїхали у чому були. 

Олександр Ігнатушкін – корінний луганчанин. Це чути навіть з його вимови. Чоловік не розмовляє українською, хоча прекрасно розуміє. Його дружина також родом із Луганської області. Коли ми нагрянули з візитом, її не було – поїхала на заробітки до Польщі. А до війни вона взагалі не працювала, гляділа сім’ю. Олександр же був виконробом. Будував котеджі, басейни для місцевої еліти. У нашому розумінні вони мали би бути типовими «ватниками».  

Проте сім’я Інгатушкіних – активні учасники луганського Євромайдану. Олександр каже, що спочатку протестувати проти монопольної влади «регіоналів» у місті виходило багато народу. Але на проукраїнськи налаштованих луганчан кинули озброєних відморозків. І люди, природно, злякалися. На акції підтримки України почали приходити все менше. 

А потім почалось – у Луганську диверсанти зі зброєю в руках на чолі з Болотовим узяли приміщення СБУ, захопили арсенал. З’явилося так зване «ополченіє». Туди, за словами Олександра Ігнатушкіна, попервах пішли місцеві алкоголіки та наркомани, бо гроші платили. Він же сам був готовий стати на захист України. Чому так? Усе просто. Їхня сім’я 13 років у церкву протестантську ходить. І там пояснили різницю між добром і злом, правдою і кривдою. 

– Спочатку просився в «Айдар» до Мельничука, – згадує Олександр. – Не підійшов по віку. Мені ж уже 52 роки. Таких «старих» тоді не брали. Потім їздив у Дніпропетровськ, хотів записатися у батальйон «Дніпро». Не пройшов медкомісію, адже мав інсульт. Повернувся у Луганськ і став  волонтером.  

Усе літо Олександр з однодумцями своїм бусом розвозив продукти – військовим, цивільним, які під час бомбардувань сиділи у підвалах. Вивозив земляків з особливо небезпечних зон. У той час на його паркані почали з’являтися написи: «богомол», «бандера». Сусіди стали дивитися косо. 

– У нас вулиця приблизно у 100 будинків, – з гіркотою згадує чоловік. –  Тільки у двох жили ті, хто за Україну. Не розумію, чому так. Я всім сусідам помагав. Коли ми побудувалися, люди приходили: «Саня, дай то-то, помоги тем-то». Нікому не відмовляв. Люди добродушні дуже, хороші. А тут «бац» – і дивляться на мене з-під лоба, перестали здороватись.  

Ще більше луганчанин не розуміє, чому в серпні минулого року українська армія не визволила Луганськ. 

– З «Айдару» хлопці дзвонили: «Петровичу, накривай на стіл, зустрічай». Всі ключові висоти були наші. Сєпари тікали на машинах через «Ізварине». Деякі стрілятися зібралися. Їх там і залишалося всього кілька сотень. А тут наказ наші отримали відступити. Незрозуміло. Все це до Іловайська було. Після цього в Луганську родині Ігнатушкіних зоставатися було небезпечно. В першу чергу зібрали машину і посадили сина з невісткою і внуками. 

– Він мене питає: «А куди їхати?» Кажу: «Не знаю. Їдь на Західну Україну». Приїхали у Луцьк. Тут їх зустріла Ольга Володимирівна Куліш з Волинської держтелерадіокомпанії і поселила у своєму будинку. Вони досі там живуть. За ними відправив дружину. Потім виїхав сам. Збирався за 20 хвилин. Мені люди сказали, що я у списках «на підвал». Виїжджали вночі. Коли зупинили на «еленерівському» блокпості та забрали паспорт, думав, що все. У списках «невиїзних» я значився. Але слідом йшла машина з людьми, в яких узагалі паспортів не було. Так і проскочив.      

Зі всієї великої родини Олександра Ігнатушкіна тільки один двоюрідний брат виїхав з Луганська на Франківщину. Решта родичів залишились «там». З багатьма посварився. Приміром, двоюрідний брат, підполковник міліції, одним із перших зрадив державу, яку повинен захищати, і став радником у «ЛНР». Хоча по міліцейську пенсію їздить у Сєверодонецьк. 

– Я не розумію, навіщо Україні ті люди, – каже відверто про колишніх земляків. – Вони налаштовані агресивно. Нічого хорошого не пам’ятають про життя у цій країні. Треба, щоб років 30 пройшло, щоб моє покоління померло, тоді, можливо, щось зміниться.  

Олександр Петрович каже, що у Луганськ уже не повернеться. Не вірить, що там щось зміниться. Коли виїжджав, то все, що пов’язане з Україною, – прапор, книжки – закопав. Дім же його стоїть цілий, обікрали тільки. У 52 роки він збирається почати все з нуля, збудувати нову хату. Вже в Лаврові.