Від розстрілу з Донецька втекли на Волинь
Волинь

Від розстрілу з Донецька втекли на Волинь

27 листопада 2015, 10:50
1
0
Сподобалось?
0
І тепер у 80 літ мешканці міста починають життя у поліській глибинці
 
Вони востаннє ночували вдома у серпні 2014-го. З Донецька їх вигнала війна. У чому були одягнені, в тому заскочили в останній потяг, що прямував до мирної України. В руках тримали «кравчучку», в яку встигли вкласти лише кілька чорно-білих фотокарток та найважливіші документи. Сподівалися, що вимушений від’їзд не затягнеться довше, ніж на два тижні. Та після трагічних новин з Іловайська зрозуміли: повертатися їм уже нікуди. Тепер вони живуть на Волині.
 
Він – пережив  дві війни
Степан Дмитрович Цимбалюк – дитина війни. Він народився і дитячі роки провів на Волині у селі Троянівка Маневицького району. Тут сповна пережив усі лихоліття ще Другої світової. Згадує, як німці убили бабусю, як палало півсела… Йому тоді було десять. Сьогодні – за вісімдесят, а пам’ять повертає ті страшні спогади.
Степан мав тягу до науки, тож вирішив продовжувати навчання за межами села. Десятирічку закінчував у Поворську Ковельського району, а далі успішно склав іспити й став студентом Львівської політехніки! Після закінчення вузу за направленням Степану Дмитровичу дістався «квиток» аж у Курську область Росії. Працював у дослідно-конструкторському бюро, що мало справу з бурильними установками, у місті Щигри. Тут і познайомився з дружиною. Виявилося, Людмила Іванівна теж українка, уродженка Горлівки Донецької області. Як і Степан Дмитрович, потрапила до Курської області за направленням (вона за спеціальністю – провізор). 
За перший рік сімейного життя подружжя мандрувало з міста у місто кожні кілька місяців. У Горлівку потрапили, бо в Росії була проблема з житлом. Але Степана Дмитровича запросили у Всесоюзний науково-дослідний інститут вибухонебезпечного устаткування в Сталіно (сучасний Донецьк), і сім’я знову перебралася. Спочатку тулилися ще з однією родиною в одній квартирі. Потім отримали власне трикімнатне житло майже у центрі Донецька. Тут мешкали до 2014 року.
Вона – подолала рак
Чи думали вони, що ось тепер, на схилі літ, стануть вигнанцями на рідній землі? Розповідають, що, попри вік, брали активну участь у Донецькому Майдані. І хоч він був нечисленним й уже тоді в місті відбувалися антиукраїнські заворушення, не боялися та приходили щодня, аби висловити підтримку тим, хто стоїть у Києві. Але коли розпочалася окупація Криму, а потім «зелені чоловічки» з’явилися у Донецьку, стало зрозуміло, що життя патріотично налаштованим пенсіонерам тут не буде. Сусіди стали дивитися скоса.
– В Україну відправлявся останній потяг, і ми, не роздумуючи, вирішили їхати, – розповідає Людмила Іванівна. – Як інакше? Ми ж вже були у «розстрільному списку»…
Запитую, куди вирушили, – і відкривається ще одна драма, яку пережила ця сім’я. Виявляється, Людмила Іванівна мала онкозахворювання. Вже не ходила, коли донецькі лікарі пропонували операцію. Та жінка, як за останню соломинку, вхопилася не за їхні рекомендації, а за методику лікування харківського академіка Авакяна. І, пройшовши курс лікування, на чергове обстеження до своїх медиків прийшла власними ногами! Дізнавшись про складну ситуацію Цимбалюків, родина Авакяна (сам лікар уже помер), запросила донеччан до себе в гості. І пробули в них Степан Дмитрович з Людмилою Іванівною понад півроку. А потім таки вирішили повертатися на малу батьківщину чоловіка. Так опинилися у Троянівці.
Не нарікають,                 хоч туляться у дірявій хатинці
Хатинка, в якій притулилися літні переселенці, зустріла нас… діркою над пристосуванням, що заміняє вхідні двері. На ґанку вітер свище.  Відразу подумалось: а як же тут зимувати? Хоча видно, що будинок бачив косметичний ремонт, і дерев’яні вікна утеплені. Але якщо не поставити нормальні двері, то в морози пенсіонерам буде непереливки. Вони на це не нарікають. Радіють, що сільрада завезла дрова, а сусіди-віруючі допомогли все вичистити-прибрати. Й справді, дім малесенький, але дуже затишний. Не відчувається, що він для цих людей чужий. Чистенькі хідники й білесенькі стіни ховають недоліки скромних меблів. А ще відразу складається враження, що будь-які негаразди згладжує неймовірна атмосфера взаєморозуміння, поваги та турботи одне про одного, що панує в цій інтелігентній сім’ї. Вони ж разом вже понад 55 літ.
Чи складно їм виживати у селі? Не жаліються. Та розумію, що дуже складно. Степан Дмитрович усе життя трудився на висококваліфікованих високоточних роботах, від його доброї праці залежали потужні промислові підприємства не лише України, а й цілого Союзу. Людмила Іванівна скрупульозно перевіряла ліки Донбасу, не допускаючи на прилавки аптек фальсифікату. Міське життя, ще й у такому потужному багатомільйонному центрі, суттєво відрізняється від буднів без централізованого тепла та води у поліській глибинці. Та й з продуктами тут зовсім інакше, як у Донецьку, коли звик, що вийшов за ріг будинку й купив усе, що треба. На Поліссі ж люди виживають з сільського господарства. У вісімдесят починати вчитися гарувати на землі складно.
Та мої міркування перебила Людмила Іванівна своїм бадьорим:
– Не хвилюйтеся, у нас тут тепер, як у раю.
Подумалося: тепер війна, усе, що навколо неї, називає раєм. І хто цього не пережив, ніколи не зрозуміє.
Розповідаючи, раз по раз поглядають на чорно-білі фото, привезені з дому. Там вони молоді та гарні. І щасливі. Такими хочуть запам’ятатися, тому «свіже» фото робити не хочуть. Показують знімок разом з маленькою донечкою. Цікавлюся її долею.
– Вибачте, але ця тема – табу, – відповіли. За них говорив сум в очах.
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
 

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Коментарі

  • дончанин
    дончанин

    Очередной высер от упоротых

    27 листопада 2015, 11:07
    Відповісти

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися