Коли Оксані передали звістку, що її кума померла, миттю поїхала у Стару Гуту. Адже там лишався її похресник Богдан. Коли побачила його, душа рвалася на шматки. Трирічний хлопчик був худенький, як билинка, під засмученими оченятами виднілися сині кола. Вже тоді зловила себе на думці: має забрати дитину і виростити, поставити на ноги. Бо є його хрещеною мамою, яка перед Богом та людьми обіцяла підтримувати і в радості, й у біді.
Відтоді минуло майже десять років, Богдан живе у селі Буцин Старовижівського району в сім’ї Оксани та Сергія Гелют. За цей час він став третім сином, і таким же рідним, як Андрій та Ілля, а вони – його батьками. Ілля та Богдан, між якими всього рік різниці, друзі-нерозлийвода – куди один, туди й другий.
– Коли я почула, що Богданчикова мама померла, відразу ж поїхала до дитини. Він був такий худенький, із синцями під очима (медичка знайома сказала, що то перші ознаки недоїдання). Насмажила яєчні, а він в рот похапцем запихає. Серце кров’ю обливалося… Вони жили геть бідово. Богданчикова мама – то моя троюрідна сестра, ми з нею разом малими бігали. Коли хлопчик підросте, я йому розповім, чому вона померла, а зараз ще не час. Бо, яка б вона не була, вона мама. Ми ходимо на її могилу, він знає, хто це похований.
Коли стояло питання про усиновлення Богдана, його тато лікувався у тубдиспансері. Він не хотів віддавати маленького сина чужим людям. Оксана знала про близьку смерть, яка невпинно підходила до молодого чоловіка. Невтішну звістку довідалася від лікаря: батькові хлопчика жити лишалося недовго. Але ж не могла цього сказати йому! І правда, рівно через рік після смерті дружини помер і Богданів тато. Доглядати сироту хотіла і його баба, з якою жила молода сім’я. Та сама слабувала – мала хворобу Паркінсона. Старенька дуже плакала, тужила за хлоп’ям, бо росло на її очах. Виховувати Богданчика збирався і рідний брат мами, але він був ще нежонатим хлопцем. «Чи ж захоче твоя дівчина глядіти сироту?» – запитала його Оксана. Ще біля труни куми-покійниці молода жінка твердо знала, що забере похресника – він не поневірятиметься по сиротинцях. Дуже вдячна своєму чоловікові, який не дорікнув, не заперечував, а відразу погодився, хоч то були тяжкі роки нестабільності. «Де є двом, там вистачить і трьом», – сказав. Проте не уявляла, як про це несподіване рішення сказати свекрам, у яких тоді жили. Треба було набратися рішучості, адже через кілька днів після похорону виконавча служба з району підганяла: вирішуйте вже – чи в інтернат, чи оформляйте на себе. Свекруха теж не заперечувала, хоч до її хати мала прийти чужа дитина. Хлопчик боявся телефонних дзвінків Оксана пригадує, як Богданчик кілька днів пожив у них. Але по дитину приїхав рідний дядько, щоб відвезти до бабусі. «Ти мене забереш?» – оглянувся малюк. Ледь стримала сльози, щоб не заплакати. «Звичайно, заберу», – посміхаючись, пообіцяла. І от настав день, коли приїхала по нього. Під бабин плач Богданчик, побачивши Оксану, кинувся до неї на руки. Будь-які сумніви розвіялися назавжди.
– Але не думайте, що було легко, – зізнається Оксана. – Дуже важко. Хлопчик боявся ванни, верещав, кричав, задзвонить телефон – ховається, втікає. Але, слава Богу, ті часи минули. Богданчик відразу став називати нас мамою і татом. Виріс розумним, ходить вже у шостий клас. Добрий, хоча швидко запалюється. Вже по його голосу знаю, з яким настроєм прийшов. Ми стараємося до всіх трьох ставитися однаково, між ними нема «рідний» чи «чужий». Але буває, не раз чи той, чи той кричать: «Тобі тільки Богдан хороший!» чи «Ти тільки за Іллю думаєш!» Якщо я податливіша, то чоловік тримає синів у дисципліні. Не знаю, що б робила без старшого Андрія, якому вже 21. Він просив забрати до нас Богданчика. Обох менших братів, можна сказати, виглядів, пас, як малих гусей, бо ми були то на роботах, то на городах.
Відразу, коли всиновили хлопчика, Оксані завдавали неабияких прикрощів людські пересуди. Якось старший син запитав: «Мамо, а ви його взяли за гроші?» Лезом різонуло по серцю: значить, це почув від дітей, батьки яких так говорять. «Знаєш, сину, – відповіла, – дітей в інтернаті багато, всі можуть взяти». Оксана з чоловіком стараються бути для усіх трьох синів друзями, вчать, щоб стояли горою один за одного. Жодного разу за десять років не пошкодували про свій вчинок, тим паче навіть не задумалися, а чи правильно зробили. Жінка щаслива, що в дитини, яку прихистила, є дім, тішиться, що хлопчик має сім’ю. І не чекає жодної подяки.
Олена ПАВЛЮК, Волинська область Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!