Василь і Ганна із села Кортеліси, що на Ратнівщині, призначили день одруження – 4 травня. Збиралися їхати за покупками на весілля, як до Василя зателефонували серед ночі, аби збирався у військкомат. І вже зранечку 18 квітня 2014 року він був у Ратному. Покликали буцімто на навчання на десять днів. А поки ті десять днів минали, наречена придбала пишне біле плаття і фату, квітки гостям, подарунки найближчим рідним коханого. Проте довелося відкласти найважливішу в житті подію на довгий-довгий рік.
На фронті лишалося тільки молитись
Якраз того дня, коли мав поєднати свою долю з коханою, Василь разом з побратимами вже їхав на схід.
– В армії під час проходження строкової служби я був зв’язківцем, – розповідає Василь Сахарчук. – Спершу в Житомир на полігон відправили, потім у Донецькій області сиділи по кущах. Ще ніякої війни не було. Було навчання. Аж поки не перекинули під Савур-могилу. Як тільки заїхали, у перший день нас обстріляли. Ми навіть втямити не могли, що стріляють по-справжньому, думали, що то так наші проходять навчання. А наступного дня розстріляли наших в Амвросіївці, саме там, де день тому були ми. Тоді й зрозуміли, що це справжня війна.
Василь Сахарук чітко пам’ятає першу смерть серед бойових товаришів. Того дня по них дуже стріляли, й усі поховалися по бліндажах, бо війна вже навчила, що робити. А був у підрозділі медбрат, який тільки-но приїхав на передову. Він ще не усвідомив, що на війні, тож спав у наметі, а поряд рвонула міна…
– Ми й не знали навіть ще, хто він і звідки, – каже Василь. – Найстрашніше почалося, коли наша 72-а бригада потрапила в оточення. Останнього дня били прямо в ціль, бо до цього наводили якось по-дитячому – то попадуть, то ні. У нас не було ні боєприпасів, ні відповідної техніки – залишився один танк, та й той не стріляв, бо мали лише шість снарядів на найгірший час.
Боєць досі не розуміє команд окремих командирів, котрі покинули їх у пеклі на смерть. Коли закінчилися в солдатів харчі та вода, самі постановили відступати.
– Нам лишалося тільки молитись, аби вижити. До Бога зверталися навіть ті, хто раніше не знав жодної молитви, – згадує Василь Сахарук. – Усі добре розуміли, що ми жива мішень. Одного дня на прорив поїхала одна група, другого – інша, у якій був і я. Від’їхали кілометрів на 15-20 і зупинилися – нас і там розстріляли. Біжиш, чуєш свист – падаєш, рвонула міна, кілька секунд лежиш, поки осколки пролетять, схоплюєшся – і далі біжиш. Тоді такий дощ був, ми в грязюці, автомати в глині, та таки прорвалися до своїх у Сонячне. Тут помились у річці й тиждень відпочили, а однієї ночі по нас знову вдарили з «Градів». Я саме спав у палатці двомісній разом з Валіком з Володимира-Волинського. Чули, що гримить, уже не було куди тікати, навіть бронежилети не встигли одягнути. Але вижили.
У молодої сім’ї вже є синочок
Що довелося пережити батькам Василя, відомо лише їм та Богу. Знали, в якій син бригаді, з новин слідкували за тим, як вона переміщується.
– Якось подзвонив Вася й сказав: мамо, за моєю спиною Савур-могила, – розповідає мама бійця Людмила. – А мені відразу так тривожно стало. А як боліла душа, коли чотири доби не телефонував!.. Про те, що був у оточенні, ми почули по телебаченню. Не можна було ні їсти, ні спати. Ніяка робота не йшла до рук. У голові постійно пульсувала думка: «Як там син?» У цьому божевіллі рятувала лише молитва. Пішла до церкви, а після служби ввімкнула телефон, і тут дзвонить дочка: «Мамо, у нас хороша новина – Василь живий. Він вийшов з оточення».
Вдома вже чоловік розказав Людмилі, як син у соняшниках ховався, як їх обстрілювали, як без їжі, без води декілька днів прожили, як вирвався з рук смерті.
– Коли син прийшов у відпустку, нічого не хотів розказувати, та й зараз усього не розказує. Я тоді його попросила, щоб залишився вдома, щоб не вертався у частину.
Хай що буде, те буде, казала, але, головне, зостанешся живим. Але дезертиром він бути не захотів. Поїхав у Білу Церкву, та в зону АТО більше не потрапив, – каже мама Василя. Василь і Ганна відгуляли весілля рівно через рік, а потім у них народився синок, якого щасливі батьки обожнюють. Молодий господар будує хату – все своїми руками. Допомагають йому тато і друзі. Ще трохи – і справлять новосілля. Василь мріє про хороше спокійне життя. А разом з ним і Ганна, яка вміє підійти, заспокоїти, просто жити з учасником АТО…
Валентина БОРЗОВЕЦЬ, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!