Василь Смага із села Линів Локачинського району довго відмагався від моїх запитань і все повторював, що нічого особливого не зробив, мовляв, нема що про мене писати. Та його життя, покладене на вівтар дітям, заслуговує уваги. Дружина згасла у 33 роки, залишивши чоловіку дрібненьких діточок: найстарший мав лише шість років.
Василь і Любов були знайомі з дитинства, бо ж виросли в одному селі. Коли вона закінчила навчання у Горохівському технікумі, вирішили одружитися. Незабаром і дітки посипалися. Трьома синами тішилося подружжя. Коли ж дізналися, що четвертою у них з’явиться донечка, радості не було меж. Затьмарила її лише хвороба дружини – Люба десь дістала запалення легень. Лікувалась і народила здорову дівчинку. Але після пологів стан мами все погіршувався. Медики сказали, що у неї туберкульоз.
– Лікували її в Луцьку. Потім до Києва возив, але покращення не наставало, – зітхає чоловік. – Нарешті лікарі порадили забирати дружину додому, мовляв, більше місяця не проживе. Так і сталося.
Це був страшний похорон. Ледь не все село проводжало в останню путь добру, хорошу Любу. Зраненим птахом бився біля труни Василь. У сорок років став удівцем. А як пояснити дрібним дитяткам-пташеняткам, що їх уже ніколи не обійме, не пригорне мама? Старший Міша мав шість рочків, Петрик – чотири, Богданко – два. Оленці лише рочок був. Ридали рідні, ридали люди, жаліючи маленьких сиріт та й самого Василя. Як даватиме їм раду?
– Що було важко спочатку? – задумливо повторює моє запитання Василь Ярославович. – Та все. Не знав навіть, до чого братися. Добре, що теща жила поблизу. Вона постійно допомагала з малими. Сестра моя підтримувала. Наприкінці 90-х особливо тяжко було. Грошей не вистачало, то жили з господарства. І на столі мали, й продавав дещо. Коли діти пішли в школу, їздив до Хмельницького на базар, щоб на перше вересня були не гірші за інших.
– Ви майже двадцять років сам. Не сватали до вас якихось удовиць? – питаю.
– Та була одна кілька днів. Побачив, що не так до дітей ставиться – і нічого не вийшло у нас, – відверто каже дядько Василь.
Звичайно, підтримку мав і від рідних, особливо коли ще одна страшна біда ступила на поріг.
– Мій найстарший син утопився у 24 роки, – важко говорити батькові. – Кажуть, що хтось його штовхнув, але нічого ми довести не змогли. Теща дуже тим загризлась і невдовзі померла.
Коли ми заїхали до Василя Смаги, він був на господарстві сам. Хлопці на заробітках, донька на навчанні у Львові. Чоловік каже, що не вспів зогледітись, як виросли всі. Ніби й кожен на своєму хлібі, але й господарки не цураються. Тримають корову, двоє коней, свині, птицю. В основному за тим усім доглядає батько, але коли діти вдома, то допомагають. На хлопцях чоловіча робота, на Оленці – жіноча. На жаль, не вдалося поспілкуватися з дітьми, та переконані, що сини і дочка так само люблять і шанують тата, як і він їх.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!