Вернувся з пекла чудом вижив і став на ногиІгор ГОРДІЙЧУК з дружиною

Вернувся з пекла чудом вижив і став на ноги

Волинь

Батьківська хата

 Нещодавно випала нагода побувати на малій батьківщині Ігоря Гордійчука у селі Залізниця, що у Корецькому районі на Рівненщині. У грудні 2014-го наша газета вже розповідала про мужнього полковника-спецпризначенця, захисника Савур-могили, який тоді у госпіталях вів двобій зі смертю. Й ось ми знову в Залізниці. Батьки Героя України – звичайні селяни. Пані Софія – агроном за фахом, 33 роки пропрацювала сільським головою Залізниці. Батько Володимир Олександрович 49 років трудився водієм у місцевому колгоспі. Вони ні на що не нарікають сьогодні. Живуть Гордійчуки у старій, ще батьківській хаті. На полиці серванта помічаю великий портрет сина Ігоря, трохи нижче – збільшені фото усіх трьох дітей.
– А Ігор на тата схожий. Коли востаннє приїздив додому?
– Недавно був. Батькові 31 серпня сімдесят років стукнуло. І у мене 5 вересня день народження. Побув трохи, не ночував навіть. Ще слабенький він… Важко йому ходити. Крім поранення, ще ж кілька контузій мав там, на Савур-могилі. Вони й тепер даються взнаки, а ще – напруга, нерви, робота нова у військовому ліцеї (Ігор Гордійчук став керівником Київського військового ліцею імені Богуна. – Авт.). Скільки я виплакала, серце розривалося, так важко було й обидно… Ну чому, чому так? Скрізь побував, у тому ж Афганістані скільки був у складі миротворчих сил.
А перед Афганістаном Ігор Гордійчук рік навчався в сухопутному коледжі США, півроку вивчав англійську для військових у Канаді. І що цікаво, у своїй випускній роботі написав про ймовірність війни Росії проти України.

Давали два відсотки, що виживе…


Про командира групи спецпризначення Ігоря Гордійчука з позивним «Сумрак» і його бойових побратимів, які у найважчі серпневі дні 2014 року в повному оточенні сепаратистських і російських військових підрозділів обороняли Савур-могилу, вже написано навіть книги. З 12-го по 24 серпня українські захисники стратегічно важливої висоти забезпечували точними координатами нашу артилерію. Відрізані від своїх, без техніки, малоукомплектовані, хлопці «Сумрака» зробили, здавалося, неможливе: вижили там, де вижити було нереально. На жаль, не всі. Вони чекали допомоги до останнього. 25 серпня вночі командир, не діждавшись обіцяної підмоги, не маючи більше сили дивитися в очі своїм хлопцям, які очікували від нього довгожданого наказу, але не померти, почав виводити вцілілих з оточення. За маршрутом, який отримав від командирів. Ті, хто пішов іншим шляхом, благополучно добралися до Маріуполя. А група «Сумрака» потрапила ще і в Іловайський котел. 29 серпня у їхнє авто влучив снаряд. Командир, поранений у голову осколком, сам зумів виповзти з палаючої машини і ще якийсь час намагався керувати боєм, поки не знепритомнів. Російські десантники покинули його в полі з проламаним черепом помирати, а його хлопців узяли в полон. Як скажуть лікарі пізніше, саме те, що Ігор втратив свідомість, і дозволило йому вижити. Давали спочатку два відсотки надії.
Кажуть, Гордійчука підібрав на полі Червоний Хрест. Спочатку поклали до мертвих, потім помітили ознаки життя і перемістили до «трьохсотих». 31 серпня доправили в Дніпропетровськ. Того ж дня зробили першу операцію. Мало хто вірив, що цей практично безнадійний боєць, якого привезли без документів і з діркою в голові, запханою брудною шматиною, під котрою вже завелися черв’яки, є полковником-спецпризначенцем. А в цей час у далекій Залізниці мама з татом чекали дзвінка від сина. Ще ніколи не було такого, щоб він не привітав батька з днем народження. Але дзвінка не було ні першого вересня, ні другого, ні третього. За добу до дня народження Софії Радіонівни, 4 вересня, отримали звістку про свою дитину, першу за багато страшних днів чекання…

«Нащо пустила сина на війну?»


Про те, через що довелося пройти їхньому синові, вони довідалися більше з газетних та інтернет-публікацій, а згодом – з книг, написаних про подвиг героїв Савур-могили та полковника «Сумрака». Якби на той момент материнське серце все це знало, воно просто не витримало б…
– Біля Ігоря постійно був хтось із Міністерства оборони. Чомусь чергували офіцери біля нього. Не знаю чому, – не стримує сліз мати, згадуючи, як їх повезли в Київ до сина в лікарню. – І от один полковник каже мені: «Я б нізащо не пішов на ту війну. Навіть якби мені довелося розпрощатися з армією». Уявляєте, як мені було це чути біля ліжка своєї дитини, яка була між життям і смертю? Ігор тоді був дуже важкий. Тоді всі були біля нього. Діти мої не їли, не спали, віддавали, що могли і не могли. І всі давали, уклін доземний усім, хто допомагав рятувати сина. Потім сама в лікарню потрапила, постійно плакала, не знала, на якому світі живу. Чиновник, уже наш, районний, сказав: «А нащо пустила на війну?» «Він же військовий, як міг не піти?» – «Ну тоді молися», – каже мені. Я і молилась. І люди молились. І Бог заступився за мого сина. Люди різні є, всяке скажуть і подумають. Коли Президент у листопаді 2014-го вручав синові у госпіталі золоту зірку Героя України, комусь не сподобалося, що Ігор лежав, не піднявся. Та якби міг сидіти, то сів би. А хіба станеш усім це пояснювати?

Не «Сумрак», а сонечко!


Після таких поранень, як у «Сумрака», якщо і виживають, то назавжди лишаються інвалідами. Кілька місяців у реанімації і дуже обережні прогнози: якщо цей чоловік і виживе, то навряд чи ходитиме, і пам’ять у нього теж не відновиться. Та руками найкращих українських нейрохірургів, а ще молитвами рідних і багатьох-багатьох українців Ігор Гордійчук не лише вижив, а й почав ходити, розмовляти, і пам’ять до нього повернулася! Поставили його на ноги кращі реабілітологи США, куди відправили у 2015-му на реабілітацію. Весь цей час була поруч з ним дружина Тетяна, яка не відходила від чоловіка від моменту, коли знайшла його в госпіталі у Дніпрі. Коли військові з Рівного подзвонили Гордійчуку за океан і запитали, чим допомогти, він сказав: «Поможіть моєму батькові». І хоч досі ще не всі деталі та послідовність подій тих найстрашніших місяців 2014 року Ігор може відтворити, але все попереду, бо повне відновлення триватиме роки. Головне, що він живий і вернувся до повноцінного життя. Йому, справжньому бойовому генералу, є чим поділитись і чому навчити своїх підопічних ліцеїстів.
…Гортаємо з пані Софією вирізки з газет, альбоми, книги. Все, що пов’язано із сином, вона тепер зберігає у своєму домашньому архіві. Передивилися багато фотографій до війни і після, і на всіх Ігор посміхається. Його посмішка підкуповує щирістю та невимушеністю і ну геть не гармоніює з його позивним. Ну який він «Сумрак», як сонечко?! Виявляється, позивні офіцери-спецпризначенці обирають собі не самі. Хоча, якби він сам собі придумував, то був би «Гордєєм». Так його звали і в школі, і у військовому училищі.
– Бог заступився за нього, закрив… Якби ще вимолити у нього, щоб син ходити міг трошки. Так йому важко. Не хочеться грішити, дякую за те, що живий. Дякую, що роботу дали, що при ділі. Телефоную: «Як справи?» – «Нічого, мамо, на роботі. Трохи зайнятий, передзвоню». Дай Боже тобі терпіння, сину, щоб ти опанував себе, – витирає сльози пані Софія, хоч уже стільки їх виплакала, дивно, де вони й беруться…
Вона бачила, як тяжко даються Ігореві його кроки, знає, скільки ще доведеться працювати над собою, щоб повернутися до нормального життя. Що вона може ще? Тільки молитися…
Ніна РОМАНЮК,
Рівненська область

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • T Редактор сайту Ірина Бура 066 606 94 80
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×