Батьківська хата
Нещодавно випала нагода побувати на малій батьківщині Ігоря Гордійчука у селі Залізниця, що у Корецькому районі на Рівненщині. У грудні 2014-го наша газета вже розповідала про мужнього полковника-спецпризначенця, захисника Савур-могили, який тоді у госпіталях вів двобій зі смертю. Й ось ми знову в Залізниці. Батьки Героя України – звичайні селяни. Пані Софія – агроном за фахом, 33 роки пропрацювала сільським головою Залізниці. Батько Володимир Олександрович 49 років трудився водієм у місцевому колгоспі. Вони ні на що не нарікають сьогодні. Живуть Гордійчуки у старій, ще батьківській хаті. На полиці серванта помічаю великий портрет сина Ігоря, трохи нижче – збільшені фото усіх трьох дітей.
– А Ігор на тата схожий. Коли востаннє приїздив додому?
– Недавно був. Батькові 31 серпня сімдесят років стукнуло. І у мене 5 вересня день народження. Побув трохи, не ночував навіть. Ще слабенький він… Важко йому ходити. Крім поранення, ще ж кілька контузій мав там, на Савур-могилі. Вони й тепер даються взнаки, а ще – напруга, нерви, робота нова у військовому ліцеї (Ігор Гордійчук став керівником Київського військового ліцею імені Богуна. – Авт.). Скільки я виплакала, серце розривалося, так важко було й обидно… Ну чому, чому так? Скрізь побував, у тому ж Афганістані скільки був у складі миротворчих сил.
А перед Афганістаном Ігор Гордійчук рік навчався в сухопутному коледжі США, півроку вивчав англійську для військових у Канаді. І що цікаво, у своїй випускній роботі написав про ймовірність війни Росії проти України.
Давали два відсотки, що виживе…
Про командира групи спецпризначення Ігоря Гордійчука з позивним «Сумрак» і його бойових побратимів, які у найважчі серпневі дні 2014 року в повному оточенні сепаратистських і російських військових підрозділів обороняли Савур-могилу, вже написано навіть книги. З 12-го по 24 серпня українські захисники стратегічно важливої висоти забезпечували точними координатами нашу артилерію. Відрізані від своїх, без техніки, малоукомплектовані, хлопці «Сумрака» зробили, здавалося, неможливе: вижили там, де вижити було нереально. На жаль, не всі. Вони чекали допомоги до останнього. 25 серпня вночі командир, не діждавшись обіцяної підмоги, не маючи більше сили дивитися в очі своїм хлопцям, які очікували від нього довгожданого наказу, але не померти, почав виводити вцілілих з оточення. За маршрутом, який отримав від командирів. Ті, хто пішов іншим шляхом, благополучно добралися до Маріуполя. А група «Сумрака» потрапила ще і в Іловайський котел. 29 серпня у їхнє авто влучив снаряд. Командир, поранений у голову осколком, сам зумів виповзти з палаючої машини і ще якийсь час намагався керувати боєм, поки не знепритомнів. Російські десантники покинули його в полі з проламаним черепом помирати, а його хлопців узяли в полон. Як скажуть лікарі пізніше, саме те, що Ігор втратив свідомість, і дозволило йому вижити. Давали спочатку два відсотки надії.
Кажуть, Гордійчука підібрав на полі Червоний Хрест. Спочатку поклали до мертвих, потім помітили ознаки життя і перемістили до «трьохсотих». 31 серпня доправили в Дніпропетровськ. Того ж дня зробили першу операцію. Мало хто вірив, що цей практично безнадійний боєць, якого привезли без документів і з діркою в голові, запханою брудною шматиною, під котрою вже завелися черв’яки, є полковником-спецпризначенцем. А в цей час у далекій Залізниці мама з татом чекали дзвінка від сина. Ще ніколи не було такого, щоб він не привітав батька з днем народження. Але дзвінка не було ні першого вересня, ні другого, ні третього. За добу до дня народження Софії Радіонівни, 4 вересня, отримали звістку про свою дитину, першу за багато страшних днів чекання…
«Нащо пустила сина на війну?»
Про те, через що довелося пройти їхньому синові, вони довідалися більше з газетних та інтернет-публікацій, а згодом – з книг, написаних про подвиг героїв Савур-могили та полковника «Сумрака». Якби на той момент материнське серце все це знало, воно просто не витримало б…
– Біля Ігоря постійно був хтось із Міністерства оборони. Чомусь чергували офіцери біля нього. Не знаю чому, – не стримує сліз мати, згадуючи, як їх повезли в Київ до сина в лікарню. – І от один полковник каже мені: «Я б нізащо не пішов на ту війну. Навіть якби мені довелося розпрощатися з армією». Уявляєте, як мені було це чути біля ліжка своєї дитини, яка була між життям і смертю? Ігор тоді був дуже важкий. Тоді всі були біля нього. Діти мої не їли, не спали, віддавали, що могли і не могли. І всі давали, уклін доземний усім, хто допомагав рятувати сина. Потім сама в лікарню потрапила, постійно плакала, не знала, на якому світі живу. Чиновник, уже наш, районний, сказав: «А нащо пустила на війну?» «Він же військовий, як міг не піти?» – «Ну тоді молися», – каже мені. Я і молилась. І люди молились. І Бог заступився за мого сина. Люди різні є, всяке скажуть і подумають. Коли Президент у листопаді 2014-го вручав синові у госпіталі золоту зірку Героя України, комусь не сподобалося, що Ігор лежав, не піднявся. Та якби міг сидіти, то сів би. А хіба станеш усім це пояснювати?
Не «Сумрак», а сонечко!
Після таких поранень, як у «Сумрака», якщо і виживають, то назавжди лишаються інвалідами. Кілька місяців у реанімації і дуже обережні прогнози: якщо цей чоловік і виживе, то навряд чи ходитиме, і пам’ять у нього теж не відновиться. Та руками найкращих українських нейрохірургів, а ще молитвами рідних і багатьох-багатьох українців Ігор Гордійчук не лише вижив, а й почав ходити, розмовляти, і пам’ять до нього повернулася! Поставили його на ноги кращі реабілітологи США, куди відправили у 2015-му на реабілітацію. Весь цей час була поруч з ним дружина Тетяна, яка не відходила від чоловіка від моменту, коли знайшла його в госпіталі у Дніпрі. Коли військові з Рівного подзвонили Гордійчуку за океан і запитали, чим допомогти, він сказав: «Поможіть моєму батькові». І хоч досі ще не всі деталі та послідовність подій тих найстрашніших місяців 2014 року Ігор може відтворити, але все попереду, бо повне відновлення триватиме роки. Головне, що він живий і вернувся до повноцінного життя. Йому, справжньому бойовому генералу, є чим поділитись і чому навчити своїх підопічних ліцеїстів.
…Гортаємо з пані Софією вирізки з газет, альбоми, книги. Все, що пов’язано із сином, вона тепер зберігає у своєму домашньому архіві. Передивилися багато фотографій до війни і після, і на всіх Ігор посміхається. Його посмішка підкуповує щирістю та невимушеністю і ну геть не гармоніює з його позивним. Ну який він «Сумрак», як сонечко?! Виявляється, позивні офіцери-спецпризначенці обирають собі не самі. Хоча, якби він сам собі придумував, то був би «Гордєєм». Так його звали і в школі, і у військовому училищі.
– Бог заступився за нього, закрив… Якби ще вимолити у нього, щоб син ходити міг трошки. Так йому важко. Не хочеться грішити, дякую за те, що живий. Дякую, що роботу дали, що при ділі. Телефоную: «Як справи?» – «Нічого, мамо, на роботі. Трохи зайнятий, передзвоню». Дай Боже тобі терпіння, сину, щоб ти опанував себе, – витирає сльози пані Софія, хоч уже стільки їх виплакала, дивно, де вони й беруться…
Вона бачила, як тяжко даються Ігореві його кроки, знає, скільки ще доведеться працювати над собою, щоб повернутися до нормального життя. Що вона може ще? Тільки молитися…
Ніна РОМАНЮК,
Рівненська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!