У той час, як наші земляки масово виїжджають за кордон у пошуках кращої долі, Євген Маласпіна з Аргентини залишив свій континент і подався в Україну, на Волинь. Не просто на екскурсію чи щоб відвідати прабатьківську землю своїх пращурів-українців, а щоб… вивчитися тут на священика. Він служить у Свято-Преображенському (нижньому) храмі Свято-Троїцького кафедрального собору в Луцьку.
Української вчив дідусь
Євген виріс у Буенос-Айресі в родині емігрантів з України. Його бабуся Текля родом із села Піддубці, дідусь Остап Крижанівський – з Ботина Луцького району. У Другу світову війну сім’я мусила втікати з рідного краю. Бо дідусь «займався політикою». Вдома на них чекав розстріл… Зібрали нашвидкуруч клунки, одягнули донечку Лесю, перехрестилися та вийшли з хати. Але, перш ніж привести в Аргентину, їхній шлях проліг у Німеччину. Тут народилася друга донька подружжя Марія-Орися – Євгенова мама. Життя за океаном було нелегким. Дід Остап гарував на заводах, підірвавши важкою працею здоров’я. Бабуся Текля наймалася до аргентинців прибирати хати. Коли обжилися, відкрили свій магазинчик. Тоді стало легше. Але ніколи в родині не забували ні рідної мови, ні українських традицій.
– Вдома баба з дідом розмовляли винятково українською, – згадує дитинство отець Євген. – А державна мова в Аргентині – іспанська. Дід нам ставив пластинки з українськими піснями, вчив з нами вірші. Бабуся готувала українські страви. На столі в неї завжди були червоний борщ, голубці, вареники, холодець.
Вступив у семінарію в 37 років
Тато Євгена Едуардо Маласпіна – католик. Але в сім’ї шанобливо зустрічали й головні православні свята. Ті традиції, привезені з-за океану бабусею та дідусем, дуже запали в душу хлопцеві. І коли він подорослішав, висловив бажання присвятити своє життя Господу. Євген став паламарем в українському православному храмі в Буенос-Айресі.
– Вже тоді я з увагою прислуховувався до мови нових іммігрантів, що не так давно прибули в Аргентину. Завдяки цьому додавав до свого словника нові слова, фрази, терміни. Українська мова дуже важка. Але така гарна! – розповідає отець Євген. – Але щоб стати священиком, треба було здобути духовну освіту. А в Аргентині нема православної семінарії. Можна було поїхати вчитися в Бразилію, але я принципово вирішив зробити це на батьківщині своїх діда-баби.
Він узяв благословення у настоятеля храму і зібрався у далеку дорогу. Так, маючи 37 років, опинився в Україні.
– Разом зі мною прилетів священик з Буенос-Айреса, представив мене єпископу (владиці Михаїлу. – Авт.). І так почалося моє навчання у Волинській духовній семінарії.
Закохався у вчительку
Запитую в отця Євгена, як він зустрів свою половинку.
– О, це дуже цікаве питання. Ми з Валентиною познайомилися ще на першому курсі, як я вчився. Вона в нас викладала церковний спів (Валентина Андріївна – керівник регентського відділення Волинської православної духовної академії. – Авт.). А потім виникло бажання її запросити на каву. Як кажуть, з тієї кави все і почалося. Зав’язалося спілкування, стали зустрічатися частіше. А на третьому курсі я вже їй освідчився. Пам’ятаю, подарував Валі обручку, а вона: «Ще треба подумати», – посміхаючись, розповідає священик.
Але жінка відповіла «так», і вже за два місяці вони відгуляли весілля. На вінчання прилетіли з Аргентини Євгенові батьки.
– Доти вони жодного разу не були в Україні. Ми спеціально так організували, аби вони до Луцька з Києва не поїздом їхали, а машиною, щоб більше всього змогли побачити, – розповідає Валентина Андріївна. – Євгенова мама була просто у захопленні. Вона не могла стримати емоцій і постійно повторювала: «Україна справді така, як розповідала моя мама…»
А потім аргентинські батьки побували на справжньому українському весіллі. Бачили, як їхній син торгується й викуповує свою наречену, розповідає їй вірші, разом з друзями голосно промовляє слова кохання. Вони разом з Валиними батьками благословляли іконами молодят, а потім пішки йшли до храму на вінчання. Дорогою наречені кланялися перехожим і просили й у них благословення на гарне подружнє життя.
– Це була ідея Валі пройтися від дому до собору пішки. Хоч можна було й на машинах їхати, – згадує отець Євген. – Я погодився. Власне, я б на все тоді погодився, бо був у трансі від початку дня аж до закінчення вінчання. Це для мене досконале весілля.
Таїнство вінчання здійснив сам владика Михаїл.
З невісткою спілкувалася без перекладача
Батьки Євгена теж були під враженням. А коли після вінчання діти запросили їх у кафе, пережили ще одне зворушення – від неймовірної кількості традиційних українських страв, якими їх пригощали.
Гостювали на Волині Маласпіни-старші всього тиждень, проте виділили час, щоб вклонитися малій батьківщині бабусі Теклі та діда Остапа. І хоч у Ботині давно нема хати, в якій жили батьки Марії-Орисі, та саме усвідомлення, що ти стоїш на землі своїх предків, викликало сльози.
– Ви знаєте, мама Жені дуже добре розмовляє українською, навіть без акценту. Ніби вона тут виросла. Хоч жодного разу в Україні не була, – розповідає Валентина Андріївна. – А татові Євген перекладав на іспанську. Але він за ті кілька днів із задоволенням сам вивчив немало наших слів.
А потім ми відвідали Буенос-Айрес.
– Не виникала у вас думка повернутися в Аргентину назовсім? – запитую у священика.
– Чесно? Ні, хіба лише в гості. Там дуже складна ситуація. З одного боку, ніби є багато українців, але вони розкидані по країні і трохи далекі від церкви. Українська православна церква там не має великої перспективи. Тут люди мають більше поваги до священнослужителів, ікон, до храму й релігії взагалі, по-іншому, глибше, ставляться. Маю мрію збудувати свою церкву й зробити при ній парафіяльну недільну школу, аби не лише змалку виховувати молодь у церковних традиціях, а навчити любити їх. Це була б для мене найдосконаліша мета.
Наталія КРАВЧУК, м. Луцьк
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!