Дівчина, яку скалічив потяг, вийшла заміж і народила чотирьох дітей!
Історія життя цієї жінки до болю драматична. Адже стільки випробувань випадає на долю небагатьох. Світлана Середа з міста Володимира-Волинського змалку не знала материнської ласки, бо жінка, яка її народила, вирішила жорстоким чином позбутися доньки. Вона поклала дитя на залізничні колії, фактично не залишивши крихітці шансу на життя. Однак доля вирішила інакше. Пізніше багато страждань і принижень Світлана зазнала в інтернаті. А коли, здавалося б, створила хорошу сім’ю, підкралася ще й зрада…
У закривавлених пеленках лежала записка
Світлана Борисівна зростала в інтернатах. Каже, у Дунаївці, що на Хмельниччині, потрапила з будинку маляти у Старому Роздолі (Львівська область). А туди її привезли з Кривого Рогу. Власне, там дівчинку і знайшли на залізниці. Немовля місяців восьми-дев’яти лежало у закривавлених пеленках на колії…
Важко зрозуміти, яка сила змусила матір ось так безжально вчинити з рідною кровиночкою. Потяг наближався, а рятувати дитя було нікому. На щастя, згорточок помітив машиніст й застосував екстрене гальмування. Локомотив зупинився, лише черкнувши дитяті ніжку. В тому поїзді їхала медичка з львівського будинку маляти. Вона першою надавала крихітці допомогу, а потім потурбувалась, аби Світланку оформили у сиротинець у Старий Розділ.
До трьох років дівчинка не розмовляла. Ніхто не розумів чому, адже якихось патологій, що могли б вплинути на розвиток мовлення, Світланка не мала. У цей час у дитини почалися серйозні проблеми з травмованою ніжкою, і її скерували на операцію. Під час наркозу дівчинка стала марити. Тоді почули від неї перші слова: «Мамочка, вєрні мнє ножку, мнє очєнь больно»…
З п’яти літ дитя стало вчитися ходити на протезі. Нога не слухалася, боліла, але Світлана має вперту натуру, тож не здавалася. Й невдовзі звикла до штучної ноги.
На директора інтернату пожалілася в райком
А потім були інтернатські жахіття. Жінка досі без сліз не може згадувати дідівщину, що панувала у сиротинцях. Якось, каже, капці не помила старшій учениці, і та спустила її з п’ятого поверху. Про той випадок досі дає знати перебитий ніс. А коли вже сама була в старших класах, то перед директором вступилася за бідову сироту. І керівник навчального закладу при всіх так ударив дівчину, що вона звалилася з ніг, а тоді став Світлану копати. Такої зневаги пробачити не змогла і написала заяву в райком партії.
– Це було в місті Дунаївці на Хмельниччині, сьогодні того інтернату вже нема, – розповідає жінка. – Принесла я заяву, а мені кажуть: «Не може такого бути». Добре, що хтось за мене в інтернаті заступився і теж написав заяву на директора. З Києва приїхала комісія. Його зняли і з посади, і з партії.
Якось Світлану попросили принести з кабінету завуча в учительську справи кількох учнів. Вона не втрималась і серед сотень папок розшукала свою. Тримала закривавлений аркуш паперу, що вклала колись їй у пеленки матір, й гірко ридала.
– Мені тоді було років 14-15. Я поговорила з подругою, і ми вирішили розшукати своїх мам. Та дівчинка не мала ручок, але не втрачала надії – і невдовзі її рідні відгукнулись. А мої – ні. Хоч я написала, що не тримаю на маму зла, що всі ми під Богом ходимо. Вклала свою фотографію, щоб знала, що я, хоч і не маю ноги, але ходжу, вмію все робити – даю собі раду.
Жорстокий лист від мами
А за якийсь час на ім’я Світлани з Кривого Рогу таки прийшов лист. Його дівчина перечитувала мільйони разів і буквально завчила напам’ять. Хоч це був лист не від мами, а від її сусідки.
– Вона писала, що колись давно жінка, дуже схожа на мене, там жила, але зараз невідомо, де вона. І розповіла таку історію. Була по сусідству сім’я. Вона – із циганського роду, він – руский. За те, що завагітніла не від цигана, родина її вигнала. Сказали, куди хочеш, туди й дівайся з дочкою, або будеш проклята. Вона з чоловіком жити лишилась. А тут його, бо ж геть молодим був, в армію кличуть. От він поїхав документи оформляти, а повертається – вдома нікого нема. Після цього того хлопчину виявили загиблим у місці, де знайшли на коліях дитину, певно, мене, і пеленки з кров’ю – він покінчив з життям. А моя мама, як випливає із цієї розповіді, зникла, і вся її родина теж.
Але Світлана не здавалася й робила все нові запити. Й ось, вже на ім’я директора інтернату, приходить анонімний лист з печаткою з Вінниччини без зворотної адреси: «Скажіть Світлані, хай не розбиває мою сім’ю. В мене другий чоловік, двоє дітей. За цю дочку він нічого не знає».
Гляділа лежачого чоловіка
З першою групою інвалідності Світлані «світив» дім престарілих. Аби не опинитися в геріатричному будинку, вирішила здобути фах швачки. Навчалась у Самборі, там же познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Віталієм. Так опинилася на Волині.
Віталій – колишній афганець. На війні отримав важку травму, яка не минула безслідно. Час від часу чоловік злягав. Не піднімався з постелі по кілька місяців. Потім ноги відпускало, а згодом знову віднімало. І Світлана мусила за ним доглядати, піднімати, садовити, перевертати з боку на бік. Так втратила перше дитя, що носила під серцем. Та потім благополучно виносила та народила трьох донечок і сина. Проте коли найменшому Максимкові виповнилося три рочки, чоловік… пішов до іншої.
Важко було пережити цей ще один удар долі. Але жінка не впала у відчай. Сама поставила на ноги всіх дітей. Нині троє доньок мешкають окремо, двоє вже порадували маму Світлану внуками. Живе жінка зараз із Максимом і не нарікає ні на що. Хоч доводиться їй не легко, бо має хронічний остеомієліт – гниють кістки.
Але надія таки розшукати маму чи бодай рідних брата із сестрою не згасає. Її підтримують сни. У них приходить сива жінка, дуже схожа на одну з доньок Світлани, і дорослі чоловік з жінкою, які між собою говорять, що мають виконати мамин заповіт… Вірить: колись вони все ж зустрінуться.
Наталія КРАВЧУК, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!