Іван Якович Лисюк з племінником
Волинь

Виростили батьки чотирьох синів — вояків УПА

6 лютого 2017, 14:59
0
-1
Сподобалось?
-1

Чотири сини народилися в Ірини та Якова Лисюків із села Липне Ківерцівського району. І всі четверо пішли під час Другої світової війни воювати за Україну, були у повстанській армії. Їхні долі склалися по-різному. Найменший Кирило загинув у бою з НКВС у селі Затишшя, середні  Іван та Михайло пройшли каторгу, вернулися в Україну, народили дітей і дочекалися незалежності. Старший, сотенний, Григорій увесь вік прожив під чужим іменем.

Здалися в полон, щоб не спалили церкву

Історію своєї сім’ї сьогодні береже донька Івана Лисюка Ніна Случик, яка проживає у сусідніх з Липним Холоневичах. Це їй, найменшенькій, тато замість казки на ніч розповідав про свою молодість, повстанців, за що вони боролися, чого хотіли.

– Тато і його брати не роздумуючи пішли за Україну битися, – каже пані Ніна. – Тоді багато чоловіків, хлопців із села підтримували цю боротьбу.

У руки енкаведистів 20-річний Іван і його брат Михайло здалися самі: хлопці осіли на дзвіниці старої церкви у Липному, її оточили зі всіх боків. Червоні антихристи готувалися підпалити древню святиню. І щоб вберегти її, юнаки здалися до рук ворога. Іван і Михайло отримали по 10 років Норильських таборів. Покарання відбули від дзвінка до дзвінка. Потім –  спецпоселення під Красноярськом, важка праця.

– Дядько Михайло, як тільки дозволили їхати в Україну, відразу зібрався. Правда, йому заборонили жити вдома, на Волині. Тому й осів на Херсонщині, в Береславському районі, село Кірове. Там одружився, народилися діти. Таким пасічником був!.. – теплим спогадом бринить голос Ніни. – А сина якого виховував патріота! Василь усе життя проробив учителем. Ми його «херсонським бандерівцем» у сім’ї називаємо. А тато ще довго лишався на Сибіру. Приїхав у 64-му році. Завжди казав, що приїхав заради нас, дітей. Дуже хотілося йому сім’ю мати, а там не складалось. І коли під час відпуску побачив мою маму – відразу вернувся і весілля зіграли. Татові було 40 років, а мамі – 30. Вони у липненській церкві вінчались, яку колись із дядьком вберегли від спалення. 

Пані Ніна довго розповідала, як важко було Іванові тут, у рідному селі, прижитися. Сільське начальство відверто зневажало і принижувало, мовляв, приїхав тут бандерівець.

– Пам’ятаю випадок, десь 70-і роки були. У клубі зібралося багато народу на концерт. І місцевий голова колгоспу Богатирчук при всіх людях встав і сказав: «Вставай, Лисюк, і розказуй, що ти є ворог народу». Батько підвівся і так гордо йому відповідає: «Я не ворог народу й ніколи ним не був. Ми з братами були за Україну. І якщо ви думаєте, що ті, хто за Україну, – то вороги, я так не вважаю». Тато у лісі працював, у Цуманському лісгоспі, смолу збирав. То дуже важка праця. А він щасливий був. Не раз казав: «Ходжу по лісі по тих місцях, де ми з хлопцями замолоду ходили, згадую їх – і мені так добре і спокійно».    

Найдорожчим документом для Івана Лисюка була довідка про реабілітацію. Її чоловік отримав уже після того, як держава стала незалежною. Івана Яковича не стало у 2012-му. Його брат Михайло відійшов у кращий зі світів на два роки раніше.  

Сотенний Гриць під чужим іменем був головою рибгоспу

Тільки у найближчому родинному колі у сім’ї Лисюків згадували про старшого брата Григорія. Він був сотенним, і достеменно відомо, що до 1949 року продовжував боротьбу тут, у ківерцівських лісах. А далі – зник.  

– Ми знаємо, що він вижив, і це найголовніше, – каже пані Ніна. Вона бере листок, вирваний зі звичайного зошита, де дрібним почерком написані дати, імена. Це все свідчення, які вдалося зібрати про дядька Гриця.

– Левізорик Кузьма, чоловік з Липна, розповідав, що бачив його у 1950 році у Латвії, на вокзалі. Він там служив і був у воєнній формі, а дядько – у цивільній. Два роки не бачилися, неможливо не впізнати. Уже в 2000-му я сама розмовляла з Іваном Громиком, він зустрічався з дядьком на Камчатці, коли служив у армії. Це був 54-й рік. Їх відправили за 50 кілометрів від частини у рибхоз. Хлопці ж до дівчат ходили, гиготіли. А Іван завше принципово українською говорив. І тут директор рибхозу заходить, усі принишкли, думали, буде сварити. А він спитав, хто українською говорив. Іван і зізнався, вийшли. Як сказав, що зі Знамирівки на Волині, то той чоловік тільки чоло потер. Виявилося, він знав, що найвища точка Чортового болота – Затишшя. Значить, звідси родом. Не раз балакали про події, людей, і в одній з розмов Іван розповів, що приходив якось до них чоловік з лісу у військовій формі й він, малий хлопчик, йому драбину ставив, щоб на вершулю виліз сховатися. «Та то ж ти мені, Грицю, цю драбину ставив! Це ж треба за такий світ зустрітися!» – вигукнув дядько. Іван питав його, чи не вернеться в Україну. Той йому сказав, що не має чого: «Братів забрали, ще коли я там був, вони не переживуть голод, зими сибірські». Він тоді нічого про них не знав.

Про те, що його брати вижили, Гриць таки дізнався у 1959 році. У цьому пані Ніна переконана. Адже після того, як батько у Красноярську виграв у лотерею, про нього написала місцева газета. Й одного вечора в кімнату, де він жив, зайшли двоє чоловіків, приїхали на легковій машині. А Іван тоді якраз затримався на заводі.

– Хазяйка квартири розказувала, що один чоловік усе розпитував і невідривно дивився на батькове фото, яке висіло на стіні. Так вони його і не дочекалися, поїхали. Але з того, як описали гостя, то тато був упевнений, що то Гриць до нього заїжджав. Ми хотіли почати його шукати через різні програми. Але батько забороняв. Григорій же був директором рибного хазяйства, у нього були діти… Хто знає, може, наші пошуки нашкодили б. Тим більше, що дядько Гриць жив не під своїм ім’ям. А у нас навіть фотографії його не збереглося. Про нього ми могли говорити тільки у нашій хаті. 

Ніна Случик розповідає про батька, дядьків, а в самої серце щемить від туги за чоловіком – більше року, як її Михайла привезли у труні зі сходу – помер на залізничному вокзалі на станції Знам’янка, повертаючись із відпустки в частину. Жінка досі носить чорну хустку.

– Михайло весь час говорив: «У мене такий тесть, я мушу бути там!» – і добровільно пішов у військкомат, хоча йому було 47 років.

Наталка СЛЮСАР, Волинська область


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися