В очах цієї жінки ви не побачите болю і страху. Хоч пережити їй довелося немало. Наталя Мельникова втікала з окупованого Донецька й, залишивши за лінією фронту все своє добро, прихистку від війни подалася шукати на «бандерівську» Волинь. Вона швидко знайшла роботу і паралельно зайнялася волонтерством, допомагаючи українській армії. Коли зрозуміла, що із заробленого замало залишається для хлопців, вирішила податися на закордонні заробітки!
Коли захопили Крим, захотіла побачити Європу
Наталя Володимирівна ніколи і подумати не могла, що так круто зміниться її доля. Вона мешкала у Донецьку, обіймала хорошу посаду й навіть у страшному сні не бачила тієї війни, що у розквіт життя вигнала її з рідного дому. Жінка була інспектором з енергетики управління Держпромнагляду Донецької області, мала добрі заробітки, чоловіка, який працював у будівельній фірмі, трьох дітей…
– Коли розпочався Майдан у Києві, я ходила у протестантську церкву. Наша громада належала до прогресивних, в основному всі були за Україну, – розповідає Наталя Мельникова. – Ми підтримували тих, хто виходив на Майдан у Донецьку.
Вона зізнається, що хотіла поїхати і в Київ, але потрапила до лікарні. Однак допомогу від себе все одно передавала до столиці. Бо там мешкала донька із зятем – вони носили на Майдан гроші та їжу, купували фарбу для факелів.
Коли в лютому почали надходити повідомлення про героїв Небесної сотні, розстріляних беркутівцями, серце стискалося від болю. Тоді вперше стало по-справжньому страшно, з’явилася думка: чим це все закінчиться?
– А потім захопили Крим… І я вирішила, що неодмінно маю побачити ту Європу, яку тут поливають брудом. Ми швиденько зробили з молодшим сином закордонні паспорти і поїхали в тур. Тоді вперше побували у Львові, адже виїжджали через Галичину. Це місто мене дуже вразило своїм колоритом і мовою, – згадує Наталя Володимирівна. – Бо раніше я ніколи в житті не була в Західній Україні.
Голос сказав: «Відійди звідси…»
Додому вони поверталися зовсім з іншим настроєм. Та щойно в’їхали на рідний Донбас, одна за одною почали приходити страшні новини зі Слов’янська.
– Я вже тоді розуміла, що війна рано чи пізно прийде в Донецьк, було таке передчуття, – зізнається жінка. – Нерви здавали. Щодня дзвонили колеги зі Слов’янська і розповідали про жахіття. Я чула в телефоні, як стріляють, і молилася. Синів відразу відправила на Київ. А потім пролунав внутрішній голос: «Відійди звідси…» Це було 7 травня 2014 року. А дев’ятого числа на проповіді ці слова – цитату зі Святого Письма – почула від нашого пастора. Я зрозуміла: це знак. Тож повернулася додому, зібрала свої речі й на світанку вийшла з дому. На вулицях Донецька я бачила багато невідомих людей. Потім зрозуміла, що це були снайпери, вони мали зброю в чохлах. Це були чужаки, вони не знали міста, не розуміли, куди і як рухатися…
Перед цим жінка написала заяву на відпустку. Колег відразу попередила: «Якщо за три дні не повернуся, не чекайте». А чоловік покрутив біля скроні, обізвав і залишився.
У той час сімейне життя вже дало серйозну тріщину. Пані Наталя до останнього сподівалася, що все наладиться, однак війна остаточно розставила всі крапки над «і».
Донька у Києві тулилася із сім’єю в однокімнатній квартирі. Проте з радістю прийняла маму з братами. Але жінці потрібно було думати про майбутнє, синам – про навчання. І рідні зателефонували на гарячу лінію для переселенців. Так невдовзі Наталя Володимирівна опинилася в Луцьку.
Перша пожертва – труна для солдата
Минали тижні, місяці, а жінці щоночі снилася війна. Прокидалася від жахіть і крові, яку бачила у кошмарах. Обливалася холодним потом і все прислухалася, чи ж не стріляють.
Жінка дуже комунікабельна та щира. На Волині, у зовсім чужому для себе краї, вона швидко зуміла знайти друзів і роботу. Але перше, що зробила, – стала вчити українську мову. Бо раніше ж розмовляла виключно російською. Тепер принципово – лише українською, як сама каже, рідною. Ще одним важливим кроком стало офіційне розлучення із чоловіком.
– Важко було – це нічого не сказати, – зітхає жінка. – Перші два роки нам дуже допомагали волонтери. Їхня підтримка була надзвичайно важливою. Й, трохи ставши на ноги, я вирішила, що теж мушу допомагати.
А тут у серце постукалася любов. Наталя Мельникова познайомилася з бійцем, який прийшов з війни додому у відпустку. І вона, уже як волонтер, поїхала на схід до нього в батальйон. Повезла лише найнеобхідніше, що могла зібрати, і відразу запитала в комбата, чим ще може допомогти. А він так несміливо промовив: «Гроб треба герою…»
– На ранок ми поїхали вибирати нашому хлопчику останню «колиску», – не стримуючи сльозу, розповідає далі жінка. – Ви не уявляєте, як це важко було робити…
Це була перша її пожертва для загиблого солдата. Тоді твердо вирішила: має зробити все, аби зменшити кількість жертв. І тут потрібна допомога не стільки харчами, як сучасною апаратурою, аби бійці могли відстежувати ворога.
– Люди втомилися допомагати армії, а зі скромної зарплати не дуже накупляєшся, – відверто каже жінка. – Ось, збираюся на заробітки за кордон. Сподіваюся за кілька місяців заробити на монітори та сервер для бійців. Їм це зараз потрібно більше, ніж кусень хліба.
Ми балакаємо, а Наталя Володимирівна паралельно… пакує дорожню сумку. На ранок вона вирушила в дорогу. Сьогодні жінка вже гне спину на пана. Але ні грама не нарікає на життя. Днями вона відіслала мені повідомлення, що в неї все добре. І пораділа, що вже має перші зароблені гроші для «наших хлопчиків».
Наталія КРАВЧУК, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!