Дуже рідко пишемо про своїх колег журналістів, в основному герої наших публікацій люди інших професій та уподобань. Та нині саме той випадок, коли проситься на перо незвичайна доля редактора, журналіста з Донецька Олександра Михайловича Брижа. Тим більше, що незабаром його професійне свято і дуже скоро стукне чоловіку сімдесят.
Там, де били м’яча – б’ють гармати
Олександр Бриж, попри свій солідний вік, аж ніяк не скидається на сімдесятилітнього дідка. Середнього зросту, міцно збитий. Та й сивина ще не вельми погуляла на його голові з високим сократівським лобом. Завжди спокійний, неквапливий, ніякої метушні в рухах. Розмовляє повільно, ніби на терезах прожитих літ зважує кожне слово. Вони в нього обдумані й мудрі. Як мовиться на Донбасі, «не гонить порожняк». Єдине, що мене завжди зачіпало, так це те, що він розмовляв російською мовою. «Украінскій у нас нігдє нє услишиш», – виправдовувався Саша.
Навіть не знаю, чому ми з ним так швидко зійшлися й потоваришували. Знайомі більше тридцяти літ. Бриж давно редагував велику солідну газету «Донбас» у Донецьку. Я ж тільки почав нове видання «Вісник+К» у Луцьку. Старший колега десь добрим словом, порадою підсобляв. Бачились іноді в Києві на нарадах, семінарах. Разом їздили у Прагу в туристичну подорож. Дуже пам’ятною стала зустріч у Донецьку в 2007 році. Тоді Бриж запросив мене на дев’яносторіччя газети «Донбас». Урочистості в оперному театрі й досі свіжі у пам’яті. В мене тоді з’явилося багато нових знайомих у столиці Донбасу. Більше того, на зустрічі з редакційним колективом, яким керував Олександр Михайлович, було укладено угоду, що їхня друкарня друкуватиме нашу газету і видання розповсюджуватиметься в цій області.
Автор цих рядків вручає подарунки Олександру БРИЖУ (2007 рік) у Донецьку
Тож уже 2008 року Донеччина читала «Вісник+К». По Інтернету ми пересилали у поліграфічне підприємство макети, а наступного дня газета вже була у читачів. Неймовірно, але факт. Люди нам звідти писали, зав’язувалися теплі стосунки із шахтарським краєм. Не можемо похвалитися великими тиражами, проте мати в іншому кінці України до трьох сотень читачів для нас було великим досягненням і гордістю. Ну, звичайно, завдячували цим у першу чергу Олександрові Брижу. Так без високопарних слів ми з Брижем втілювали у життя бажання всіх українців: Схід і Захід разом.
Та особливо пам’ятними стали відвідини Донецька у 2012 році, коли там відбувалися матчі чемпіонату Європи із футболу. Саша дістав квитки на три гри, і я з трьома старшими синами відправився в дорогу. Зустріли нас там за вищим розрядом. З приємністю згадую ті дні. Звичайно, шкода, що наша збірна продула обидва матчі, зате відчули на собі всю гостинність донеччан. Окрім футболу, ми побували у Святогірській лаврі, у шахті, на Азовському морі, в редакціях газет «Донбас», «Приазовский рабочий».
Назавжди запам’ятається цвітучий Донецьк, а ще – привітні посмішки його жителів. При розмові вони, як правило, переходили на українську, бо я принципово розмовляв рідною мовою. Співбесідники мучили, калічили слова, і тоді я великодушно дозволяв спілкуватися тією, якою їм легше. А ще ми кричали «Слава Україні!», у відповідь чули – «Героям слава!». Хто б міг подумати, що через два роки тут будуть розриватися міни та снаряди, гинути люди?! Москальські окупанти і їхні найманці топтатимуть наш Донецьк. Правда, вже тоді неприємно вразила величезна кількість росіян. Розв’язних, нахабних, п’яних. На матчі Франція – Англія вони несамовито верещали: «Ра-сі-я! Ра-сі-я! Ра-сі-я!». А на тих, де наша збірна грала, і в той момент, коли перед змаганням звучав Гімн України, москальня зневажливо свистіла.
Бриж під дулами автоматів
Страшно й боляче згадувати весну і літо 2014 року. Мій товариш Олександр Бриж опинився в епіцентрі війни. Ми з ним часто спілкувалися по телефону. На початку червня зв’язок обірвався. Із соціальних мереж довідався про страшну причину. В редакцію газети «Донбас» увірвались озброєні чеченці та місцеві бандюки так званої «ДНР». Під дулами автоматів вивели Брижа надвір і повезли у комендатуру. А там влаштували суворий допит.
– Спочатку я намагався пояснити, – каже Бриж, – що газета «Донбас» виходить майже сто років, має свої традиції. Ми висвітлюємо усі події об’єктивно.
Бандитський начальник зневажливо дивився, як на піддослідного кролика, а тоді як рявкне:
– Ти, старий ідіот, будєш пісать то, что ми тєбє скажем.
– Я ще намагався щось розтлумачити, – продовжує Саша. – Мене різко деенерівець перебив:
– Єщо одно слово – вивєдєм во двор і расстрєляєм.
Після цього розмова була закінчена, Брижа замкнули у підвалі ще з кількома заарештованими. Там його прихопило серце, проте лікарів ніхто не викликав. Якось добилася дружина, привезла з дому ліки. Піднявся шум у соцмережах, на телебаченні. Якимось дивом наступного дня редактора газети «Донбас» випустили, і він відразу виїхав на підконтрольну Україні територію.
Спочатку жив у Запоріжжі, пізніше – у Києві, нині купив квартиру в Черкасах і там оселився із сім’єю. Туди ж перевіз батьків дружини Ірини, котрі мешкали в Ясинуватій, що нині окупована проросійськими бойовиками.
Олександр Михайлович продовжує видавати газету «Донбас», додаток до неї «Хазяїн», журнал «Судьбы людские». Я бачу, як йому неймовірно важко доводиться. Це ж треба на сьомому десятку літ зірватися з насидженого місця (він мав у Донецьку приватний будинок), залишити роботу і все починати з нуля в нових умовах. Покинули окупований Донецьк і діти. Мені збоку трудно уявити, оцінити всі ті виклики, з якими доводиться щодня і щогодини стикатися переселенцям, подібним Брижу. Мине немало часу, перш ніж усі ми повністю збагнемо трагедію всіх цих подій, що сталися на Донбасі.
Але не можу не обминути увагою і ще одну людину з Донецька, з котрою познайомився через Брижа. Він, до речі, наш земляк, з Волині. Не буду називати ім’я і прізвище. О. працював у друкарні газети «Донбас», дуже привітний, веселий, щирий був. Коли почалася війна на Донбасі, виїхав звідти вглиб України, проте потім повернувся і пішов на службу проросійським покидькам. Став високим начальником, друкує продажні антиукраїнські газети. В одному з інтерв’ю розглагольствував про те, що потрібно більше писати про життя і розвиток молодої республіки.
О. перестав контактувати з друзями, котрі проживають у рідному краю, проте іноді спілкується з однією однокласницею. Недавно у розмові заявив, мовляв, вам, бандерівцям, не зрозуміти прагнень і бажань жителів нової республіки. На що подруга дитинства зауважила:
– А ти ж із родини бандерівців. Твій рідний дід ходив у командирах УПА.
На це вірний служака деенерівців промимрив:
– Неправда.
Але, виявляється, правда, чиста правда. Отак нащадок патріота став лакеєм колишніх гнобителів та їхніх поплічників, котрі розтягують Україну. Цікаво, як же він почуватиметься, коли кацапів виженемо з нашої землі?
А що ж наш колишній «москалик» Бриж? На останньому з’їзді журналістів виступав чистісінькою українською мовою, збирає бібліотечку з українських книжок, дружина Ірина одержала сертифікат про закінчення курсів з української мови. Залишилося найменшого сина Івана навчити говорити по-нашому.
Я горджуся, що мій друг Олександр Бриж стає істинним українцем. Побільше б нам таких! З Днем журналіста, дорогий колего! Так тримати!
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!