Галина Кліщук із села Синявка Турійського району за свої 33 роки пережила чимало горя. Сиротою росла, операцій з десяток перенесла. Вистояла. Витримала. Вимолила у Бога сили все перетерпіти. Нині, хоч і живе не в розкошах, та тішиться своєю маленькою сім’єю, синами-соколятками.
Кістки для нарощування хворої ніжки випилювали зі стегна
Тримаючи на руках новонароджену дівчинку, рідні раділи цьому маленькому щастю. У страшних снах ніхто й подумати не міг, скільки випробувань чекає на неї. Галинка мала лише два місяці, коли почалися проблеми. Під час купання бабуся Галина Григорівна помітила, що одна ніжка якась неправильна. Стривожені, повезли дитя до Луцька, але після обстеження лікарі заспокоїли, мовляв, це рахіт, дасте вітаміни – і все налагодиться. Через півроку вже добре було видно, що одна ніжка коротша. Настав час робити перші кроки, а дівчинка не могла ступити. В обласному центрі зробили кілька операцій, але…
– Я не могла ходити, лише повзала по підлозі, – пригадує Галя. – Діти йдуть до школи, а я сиджу біля вікна. Вчителі з Осьмиговичів приходили додому. Завдяки їм отримала знання. Та мені так хотілося до діток. Мама померла, коли я мала вісім років. Тата і не знаю… Тож увесь тягар мого існування ліг на бабусині плечі. Вона й господарство гляділа, і мене на руках надвір виносила, й по лікарнях їздила.
Сльози набігають на очі, коли молода жінка згадує ті тяжкі часи. Єдиним яскравим промінчиком та надією на порятунок стало випадкове знайомство з тодішнім головою Турійської районної організації інвалідів Йосипом Шкляруком (нині вже покійним. – Авт.), який якось зайшов провідати хворе дитя. Сивочолого чоловіка вразила безнадія, яка була в очах дівчати. Вона малювала сонце, квіти. Все, що хотілося би побачити, якби змогла бігати з однолітками… Маючи своїх дітей, чоловік перейнявся бідою Галі. Того дня дівчинці виповнилося 12 років. Нікого не чекали, настрою святкового не було. Та коли поріг оселі переступив несподіваний гість – Йосип Якович, очі дитини загорілися. Дідусь Йосип, як стала називати його, крім солодощів, одягу, привіз інвалідний візок. Це було найбільше, чого могла бажати Галя. Тепер вона могтиме їздити вулицями села, бачити більше світу і до ставочка з дітьми добратися, щоб хоч ніжки намочити…
Йосип Шклярук почав шукати фахівців, щоб поставили дитину на ноги. Бо чого могла самотужки добитися сільська бабуся-пенсіонерка, яка ледве кінці з кінцями зводила? Дідусь Йосип достукався навіть до Людмили Кучми, і першу леді зворушила доля дівчинки з маленького поліського села. Галю безкоштовно прооперували в клініці Київського інституту ортопедії і педіатрії імені Воровського. Ніжку, яка була на 20 сантиметрів коротша від другої, ламали, нарощували, кістки для цього випилювали зі стегна. Організм ріс, і кісточки випирали, розривали шкіру! Уявити важко, які муки і страждання пережила дитина. Вона не плакала, бо так надіялася, що колись зможе ходити. Три місяці у палаті спала біля ліжка бабуся, тітка Леся підтримувала. Грошима допомагали і місцева влада, і чужі небайдужі люди. Нога була пронизана 24 металевими спицями апарата Єлізарова! Але вона вже могла потрохи на неї ставати. Згодом причепили протез.
Щоб мати гроші на другу операцію для внучки, Галина Григорівна продала корову. Все пройшло успішно, й у 16 років дівчина зробила перші самостійні кроки. Стільки-то щастя було! Життя налагоджувалося. Знову ж таки завдяки Йосипу Шкляруку юнка опанувала професію швачки у Київському центрі професійної реабілітації інвалідів. Вона виборола велику перемогу в цій боротьбі – хоч і накульгувала, та могла ходити.
– Я завжди молюся за дідуся Йосипа, бабусю, тітку, всіх, хто мене підтримував, – щиро каже жінка.
Збирає пожертви для храму
Вона росла і розцвітала. Роботу знайшла соціальним працівником у Турійську. Та біда не відступала від дівчини: від отруєння чадним димом померла бабуся. Страшна і непоправима втрата. Не пощастило і з першим коханням. Чоловік, якому народила сина, покинув. Важко було самій, тож відважилася на другий шлюб.
– Мій нинішній чоловік хороший, добрий, – каже з лагідною посмішкою. – Маємо ще одного синочка – Дмитрика. Він народився недоношеним, довго був у реанімації. Якось вишкрябалися. Нова біда: мені болі у попереку не давали спокою. Поїхала до Києва на обстеження: пухлина у хребті, яка зачепила нирку. Мусово операцію, бо інакше може бути параліч. Сума, яку назвали у столиці, величезна для бідної сільської сім’ї – понад 20 тисяч гривень. Де їх мала взяти? Плакала і молилася: «Господи, на все воля Твоя, але пожалій моїх діточок, не зроби їх сиротами!..» Лягала і вставала з молитвою. І Всевишній почув. Доля звела з нейрохірургом Волинської обласної лікарні Степаном Бобриком. Він погодився оперувати.
Ракових клітин у пухлині не виявили. Життя молодої мами було врятоване. Мороз по шкірі йде, коли уявляєш, скільки довелося намучитися Галі. А вона ще знаходить сили для посмішки. Осипає нею синочків Богдана та Дмитрика, чоловіка, який порається на вулиці. Жінка тішиться тим, що має, і завдячує всім Господу: «В мене все є. Головне, що здорові мої дітки. Здоров’я – це головне, а багатства я не хочу, бо воно на годину». Вона – глибоко віруюча людина. Незважаючи на хвору ногу, бо ходить добряче накульгуючи, щонеділі добирається у церкву до сусіднього села. Її обладнали у колишньому дитсадку. Але люди хочуть мати свій храм. Уже кілька років ведеться його будівництво. Галя разом з іншими односельцями ходить по довколишніх селах збирати пожертви. Чимало кілометрів намотають, але втоми не відчувають. «Нога навіть не болить після дороги, – твердить жінка. – Збираючи пожертвування, я дякую Богу за допомогу та силу, яку мені дав. Дуже хочу, щоб небайдужі люди допомогли нам побудувати церкву».
Руслана ТАТАРИН, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!