У 1976 році вчителька Антоніна Бодюк із Сереховичів, що на Старовижівщині, дивилася по телевізору одну зі спортивних передач. Увагу жінки привернув виступ молодої талановитої гімнастки Світлани Вальянікової. Таке прізвище мала вона в дівоцтві. Вальяніковим був і її двоюрідний брат Петро, слід якого загубився в далекому тридцять третьому, коли вся велика родина переживала голод.
Знайшла пташенят – і врятувала маму від смерті
– Це було гірше, ніж у пеклі, – не раз розповідала Антоніна Іванівна своїй дочці Людмилі Козачук. – У 1933-му мені виповнилося п’ять років. Жила наша сім’я на межі Луганської та Воронезької областей, там вимирали цілі села, вулиці, були випадки людоїдства. Мамі ставало все гірше й гірше. І одного дня вона з відчаєм та сльозами промовила до нас: «Прощавайте, мої дітоньки, вже завтра я не встану». Ми знали, що означають її слова, адже щодня із сусідських хат виносили на підводи мертвих, похоронна команда везла їх на цвинтар.
Як врятувати маму? Ця думка не давала дівчинці спокою. Вона пішла у двір дитсадка, де росла старезна яблуня з дуплами, в яких щороку шпаки виводили своїх пташенят. Залізла на дерево, прислухалась, у якому з дупел пищать голопуцьки, запустила руку і з трудом витягла звідти трьох. Тут же, в садку, назбирала галуззя, поставила горщик на дві цеглини, розвела вогнище і зварила бульйон. Радісна, принесла його до хати й покликала: «Мамо, йдіть обідати!» Мати похвалила маленьку Тоню і сказала, що з такими дітьми-годувальниками вона не пропаде. І таки вижили.
Вирішила отруїти всіх своїх дітей
Важкі випробування випали й на долю родини двоюрідного брата Петра. Його батько помер з голоду, а мама, щоб не бачити голодної смерті дітей, вирішила всіх отруїти, але встигла позбавити життя лише себе та немовля. Тож Петра, Якова та Максима забрала Наталка Вальянікова, мама Антоніни Бодюк, а Лізу – бездітна тітка Саня, Настю – якийсь солдат. Ще одну їхню сестру, 23-річну Орисю, люди бачили мертвою на вокзалі. Коли ж почали помирати рідні Наталчині діти, Петро, щоб не бути обузою, покинув їхню хату і подався на вокзал. Тому мамина сім’я багато років думала, що він помер від голоду.
Не була прихильною доля і до Якова. До Вальянікових якось прийшла циганка і застерегла, щоб заховали від дітей усі ножі. Та її слів серйозно не сприйняли і вигнали її з двору. Незабаром після цього, коли хлопці на вигоні метали леза, один з ножів поцілив Якову в самісіньке серце.
Родину зібрало телебачення
Після перегляду телепередачі в 1976 році Антоніна Бодюк звернулась у спортивну федерацію, щоб довідатися про родинне коріння юної гімнастки Світлани Вальянікової. Згодом з Києва отримала відповідь. Її дід Петро Васильович Вальяніков, родом з Новобєлої Воронезької області, пережив голод 1933 року, мешкав на Луганщині, згодом працював на Миколаївському суднобудівному заводі, звідки пішов на війну, був поранений і лежав у госпіталі в Києві, залишився жити в столиці. У Петра п’ятеро дітей, а онучка Світлана і є тією гімнасткою, яку побачила під час виступу по телевізору Антоніна Іванівна.
Щемлива зустріч через 46 років відбулася на Волині. Петро з дружиною та внучкою Світланою приїхали в гості до Антоніни та Трифона Бодюків. Це було у 1979 році. Перед тим Петро зустрівся в Києві з рідним братом Антоніни Бодюк Володимиром Вальяніковим. А ще з рідною сестрою Лізою та тіткою Санею, яка її виховувала. Тітка Саня теж гостювала на Волині, в Мизовому.
Відтоді велика родина, попри те, що померли і Петро, і Антоніна, не розриває міцних кровних уз. Адже знадобилися довгі сорок шість років життя, щоб зібрати колись втрачених близьких людей за одним святковим столом.
Наталія ЛЕГКА, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!