Цього майстра добре знають не лише у рідних Згоранах Любомльського району, а й по всій Волині. Бо до Дмитра Оксентюка не раз звертаються волонтери, аби виготовив… пам’ятну плиту загиблому бійцю. Останній дар тому, хто найцінніше віддав за мир і спокій для кожного з нас – своє життя, каменяр робить безкоштовно.
Віднайти дім Дмитра Васильовича у Згоранах нескладно – його найперше вирізняє з-поміж інших розкішний паркан. Відразу розумієш, що втрапив до талановитого каменяра.
Застаємо чоловіка за роботою у майстерні. Він саме виводив надпис на надмогильній плиті. Робив його вручну, хоч має спеціальні машинки, що «друкують» різним шрифтом. Бо родичі померлого вибрали особливі слова. Дмитро Васильович відкладає роботу. Та, почувши, що хочемо про нього написати, відповідає категорично:
– Не про мене пишіть – про тих хлопців, що там, на сході, віддають за нас свої життя. Вони герої. А мені не треба слави…
Та душа майстра мовчати не може. Видно, що її дуже проймає біль. Дмитро Васильович дістає з полиці портрет усміхненого Сергія Мокренка з Шацька. Хлопець загинув під час мінометного обстрілу в районі Світлодарської дуги на Донеччині в лютому цього року. В той день йому мали вручати орден «За мужність»… Хлопцеві було всього 23. Він живим вийшов з Іловайська, неодноразово був поранений, але викарабкувався. А тут доля розпорядилася інакше.
Біля портрета лежить листочок. Каменяр мені його простягає:
– Читайте.
– «Я так люблю Україну, що готовий воювати за неї вічно…» – читаю – і на очі відразу накочується сльоза.
– Це були останні слова Сергія. Скажіть, як може повернутися язик просити за таких хлопців гроші? – говорить майстер.
Це восьма дошка для загиблих героїв. А першою була в пам’ять про Олександра Сацюка, який у 2014-му брав участь у боях за Іловайськ й загинув 29 серпня у «зеленому коридорі». Йому було всього двадцять. Тоді з проханням увічнити в камені героя звернулася до майстра директорка Куснищанської школи, де навчався Олександр. І Дмитро Васильович погодився. Коли ж прийшов час вішати дошку й директорка поцікавилася, скільки має заплатити за роботу, каменяр відповів: «Нічого не потрібно, це пожертва». Так було і всі наступні рази.
Війна триває, на жаль, забираючи найкращих синів України. А на навчальних закладах з’являються все нові пам’ятні дошки на честь загиблих бійців. Щоб наступні покоління пам’ятали тих, хто боровся й віддав своє життя за їхнє майбутнє. У них увіковічено найбільший подвиг в ім’я України.
Наталія КРАВЧУК, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!