На Волині триває «війна» за… дідового паспорта – між сином і дружиною

На Волині триває «війна» за… дідового паспорта – між сином і дружиною

Волинь

У редакцію зателефонувала Катерина Денисюк із села Машів Любомльського району з криком про допомогу. Мовляв, її чоловіка Адама Дементійовича Солом’янюка треба терміново у лікарню класти, а вона не може цього зробити, бо син Ростислав батькового паспорта забрав і не віддає. А без документа у лікарняний заклад не приймають

Паспорт забрали, а діда залишили

– Допоможіть, бо дід же старий, йому 79 років, він помирає, а його дітям байдуже! – плакала у телефонну слухавку жінка.

Ми поїхали в Машів, аби на місці з’ясувати, що ж відбувається. Треба сказати, що у селі про бабу Катю говорять як про жіночку скандальну, яка завжди чогось добивається, постійно викликає міліцію, оббиває з різними питаннями пороги сільської ради. Чого гріха таїти, таких у нас не люблять. Але всі люди погоджуються, що діда Адама вона глядить, їсти варить, пере, ліки купує. Хоча не є його офіційною дружиною. Зійшлися вони 15 років тому, не розписувалися, бо, як каже жінка, у неї є діти, у нього також, життя багато прожито, майно нажите. Навіщо майнові проблеми створювати? Щоправда, у церкві вінчалися. П’ять років вони прожили у хаті Катерини Омелянівни в сусідньому селі Чмикос, але мусили звідти втікати:

– Син мій у стопку любив заглянути і діда обіжав. Ми переїхали до Адама у Машів, поселились у літній кухні, а в хаті його син Ростік жив, – розповідає свою історію жінка. – Спочатку все добре було, а потім проблеми почалися, і ми хату з дідом купили спільно, половину записали на мене, половину – на Адама. Ми й заповіт один на одного склали, щоб у випадку чого було де віку дожити.

Здавалося б, усе зроблено по-людськи, як годиться: старші люди переїхали від молодих у свою хату і живуть собі тихо-мирно. Та не в характері баби Каті жити спокійно: почалася тяганина із сусідом за межу. Дійшло до того, що у вересні минулого року після чергової шарпанини Адама Солом’янюка у лікарню поклали.

– От після того випадку паспорт Адама і пропав, уже рік не можу його добитися, – каже про наболіле баба Катя. – А в лікарню треба ж його класти? Треба. Та й опіку над ним я маю право оформити. 150 гривень щомісяця за це отримувати. Син же батька не лікує, він тут і з’являється рідко. Дивіться, який дід зарослий, небритий… Коня ми з Адамом купили, забрав його і навіть не допомагає землю обробити… Дві дочки в Італію поїхали, ще один син у Любомлі живе. Нікому той дід не потрібен.

Батька провідує зі свідками

Ростислав Солом’янюк запевняє, що від батька не відрікався, він його постійно до себе кличе віку доживати, але той не погоджується.

– Боїться він баби. Чотири дні у нас пожив і каже: піду назад, бо вона прибіжить і все рівно забере. А паспорт знаходиться на збереженні у моєї сестри Валі. То ж міліція вже приходила до мене і шукала – документ не знайшли. А нащо він Катерині Омелянівні? У лікарню класти – у неї ксерокопії є зроблені. Якщо проблеми будуть – вирішимо. Опіку оформити? Я доплачуватиму їй ті гроші, аби вона спокійно батькові дожити дала. Скільки того життя йому лишилось? Я ж до них без свідків до хати не ходжу, а в селі вже ніхто не хоче зі мною йти: кому потрібні вічні скандали? А паспорта баба добивається, щоб розписатися з батьком і ще претендувати на хату, в якій я із сім’єю живу. А її ж моя мати в основному будувала. Сестри на неї не претендують. Я ж пропонував, щоб батько дарчу на цю хату підписав – так баба не погоджується. А кінь батьків. Він мені і своїм внукам віддав, про що розписка є.        

Сам дід Адам узагалі майже не говорить – таке враження, що він погоджується зі всіма і ні з ким сваритися не хоче: ні з сином, ні з жінкою. А між ними – прірва недовіри. Хоча Ростислав написав у сільраді розписку, що не претендує на хату, де зараз живуть баба з дідом. Катерина Омелянівна також написала таку відмову на хату, де мешкає Ростислав. Але вони бояться, що ці документи потім будуть не дійсними.

– Я їм постійно говорю: люди, помиріться, домовтеся. Понаписуйте на ваші хати дарчі й заспокойтеся, живіть у мирі, – каже сільський голова Наталія Сахарук.  

До її слів, напевно, варто всім прислухатися.  

Наталка СЛЮСАР, Волинська область

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!