Голендрів перед війною Гітлер покликав до себеГості з Німеччини з ниін покійною Євгенією РИЛЬ

Голендрів перед війною Гітлер покликав до себе

Волинь

На Турійщині було село, де жили німці

Про те, що на хуторі Олександрівка, який належить до села Поляна Турійського району, жили німці, котрі мали свою колонію і називалися голендрами, тепер мало хто може розповісти. Старожителька із цього села Катерина Гончарук – одна з небагатьох, хто спілкувався з колишніми переселенцями. Факти, про які розповідає 89-річна бабуся, надзвичайно цікаві.

Найперше будували кірху і школу

Версій того, як саме опинилися німці на Волині, є кілька. Ще за правління Катерини ІІ, у 1763 році, був виданий маніфест, яким іноземці запрошувалися для поселення в Російську імперію, щоб сідали на землях, які облогували. Волинська губернія була велика, але малозаселена. Переселенцям надавали суттєві поблажки: «звільнення від податків на 30 років, якщо займають необжиті землі», «вільне віросповідання за їхніми звичаями», «на весь час перебування ні в військову, ні в громадянську службу проти їхньої волі не братимуть». До того ж усі відведені колоністам землі передавалися їм «у недоторканну та спадкову власність на вічні часи, але не як особиста, а як громадська власність кожної колонії, яку забороняється продавати». Інша версія твердить, що сюди переїхали мешканці Голландії, які зазнавали переслідувань через свою віру, тому колоністів почали називати голендрами. Однак німецький науковець Гельмут Хольц дослідив інше походження цієї назви. На його думку, застаріле слово «голендер» (так німці називали мешканців оброблюваних земель, що з’явилися після вирубування лісу) трансформувалося в голландець. Чимало цікавого матеріалу про голендерців знайшов і опублікував краєзнавець за покликом душі В’ячеслав Кузнецов з Луцька. Йому пощастило поспілкуватися з останніми корінними жителями Олександрівки, які жили при голендрах. Він знайшов німців, яких життя розкидало по світу, але вони пам’ятають мальовничий куточок в Україні, де народилися. Все зібрав, упорядкував і видав саморобну книжку, яку бережно передають з рук у руки ті, хто нині живе в Поляні.

Віра Гончарук переїхала з Ковеля до батьківської хати, щоб доглядати 89-річну маму Катерину. Сама бабуся Катерина – це жива скарбниця історії. Незважаючи на вік, має світлу пам’ять, а скільки пісень співає, віршів декламує! І все виразно, з інтонацією. І про голендрів усе знає:

– Вони жили дружно. Хоч і хутір рахувався, але мали файну двоповерхову школу. Кірху і пастора свого, хор протестантський. Хоронили померлих на окремому кладовищі, яке нині заросло лісом, що й не знайдеш. Між собою говорили німецькою, а з нами – українською. Рідко одружувалися з нашими, здається, лише три таких пари було. Голєндерці вважалися хорошими хазяями. У них все було чисто, акуратно, прибрано біля дому. Мали свій духовий оркестр. На вихідних грали і танцювали.

– А ще розповідали, що вони харчі на зиму в озеро ховали, – доповнює донька Віра. – Капусту чи огірки квашені брали у дубові бочки й опускали на дно озера. Коли ж діставали, то сходилася вся колонія. Ділили так – скільки душ у сім’ї, стільки й пригорщ капусти. Хоч кожен господар сам заготовляв, але їли всією колонією.

Віра Андріївна із жалем зазначає, що кілька років тому померли останні з голендрів: Євгенія Риль та Ірина Володавець.

– Женю я доглядала, бо вона одинока була, – каже пані Віра. – Її мати – українка, а батько – з голєндр. Одружилися, хоч вона й була православна, а він – протестант. Тепер на хуторі залишилася лише їхня хатина – як згадка про минуле.

Приїхали вклонитись українській землі, де жили батьки

Не одне століття мирно жили в Олександрівці і українці, і німці. Землі для обробітку вистачало, ліс дарував ягоди та гриби, а прекрасне озеро Перевірське – смачну воду, рибу та раки. Ця місцина була своєрідним маленьким раєм на землі. Так тривало, допоки не грянула війна.

– Старожили згадували, що приїжджали німецькі офіцери при погонах і казали своїм збирати майно і вибиратися до Германії, бо буде війна, – доповнює маму Віра Андріївна. – Це було напередодні польського Різдва у грудні. Розбиралися хати, брали худобу і всі колоною їхали в Турійськ на залізницю.

– Я тоді в школу ходила, – приєднується Катерина Кирилівна. – Нас вистроїли на лінійці. З одного боку – українські діти, з іншого – німецькі. Ми підходили, давали руку кожному. Казали, що на станції оркестр мав грати для від’їжджаючих, але такий мороз був, що труби на возах замерзли, але люди хоч на бубні били на прощання.

В’ячеслав Кузнецов віднайшов такі дані в архівах про цей період. «Радянсько-германський пакт про ненапад передбачав, що волинські німці можуть переїжджати в Германію, якщо захочуть. Тому там активно друкувалися різні брошурки, газетки із закликами: «Повертайтеся додому! Батьківщина вас пам’ятає і чекає!». Більшість сімей наважилася вирушити в далеку дорогу». Кажуть, їх було близько 150. Відомо, що до лютого 1940 року із західноукраїнських земель виїхало 20 113 родин німецьких колоністів.

Люди з Олександрівки, які за сотні років звикли до голендрів, і надалі підтримували стосунки – листувались. У 1992 році сюди приїхали нащадки німецьких колоністів Людвіг, Єрна, Іванна, Кароль Пастрики. Зі сльозами на очах обіймали стареньких бабусь. Людвігу Пастрику було три роки, коли його вивезли. Мав із собою спеціальні карти, де були позначені колишні будинки, шукали ті місця. Всі ходили на кладовище, де зберігся лише один надгробок. Від колонії не залишилося нічого. Хіба лише озеро, як і колись, несло свої хвилі та пригощало гостей смачнючою водою.

– Десь у 2000-х роках був тут син колишнього пастора Арнольд з дружиною. Я з ним говорила по-польськи, – пригадує Віра Андріївна. – Все фотографували. Це їхній останній візит. Бо Арнольду вже тоді було за вісімдесят.

Улітку – багато відпочивальників, узимку – лише шість людей

Село Поляна знайти непросто. До нього не веде асфальт, а лише звичайна польова дорога. Зате відпочивальники, які знають про цілющі властивості місцевого озера, про яке говорять, що воно чистіше за Світязь, без проблем сюди дістаються. Тому узбережжя водойми поволі «обростає» будиночками для відпочинку. Нема тут ні магазину, ні медпункту.

– Як треба, то йдемо у сусіднє село Озеряни. Це приблизно два кілометри. Там і храм є. Я у церковному хорі співаю, – продовжує пані Віра.

Жінка загинає пальці й перераховує жителів, які мешкають тут постійно. Всього лише шестеро! Віра Андріївна жартома називає себе комендантом. Її дім легко знайти, адже над ним постійно майорить синьо-жовтий стяг. Поряд живе ліпша подруга та співрозмовниця Тетяна Шульган із чоловіком. Вони теж змінили місто на цей тихий куточок, і навіть вірш жінка написала про «полісяночок-голіндерочок». Потім і музику підібрали. Так вийшов своєрідний гімн тепер забутих голендрів.

Руслана ТАТАРИН, Волинська область

Фото автора

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • T Редактор сайту Ірина Бура 066 606 94 80
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×