Повстанець Микола АРХИПЧУК
Волинь

В колодязь кинули закатованих упівців, а зверху – мертву корову

16 жовтня 2017, 18:37
0
0
Сподобалось?
0

50 років родичі таємно носили до «братської могили»… вишиті рушники

Страшні злочини, вчинені совітськими енкаведистами проти українців, досі оприлюднені не всі. Чорною сторінкою в історію ще і ще вписуємо звірства проти волинських повстанців та їхніх родин. Люди десятиліттями ховали в серцях та пам’яті жахіття, що їм довелося перенести. Як-от трагедію, яка сталася в райцентрі Рожище у 1948 році. Тоді совєти закатували десятьох упівців і вкинули тіла у криницю. А зверху – велику мертву корову, аби ніхто з рідних не наважився діставати закатованих і таємно переховати…

Старший брат з фронту не вернувся

Серед жертв тієї розправи 11 лютого 1948 року був і Микола Архипчук, рідний брат жительки села Рудка-Козинська Рожищенського району Надії Семенюк. Жінка досі не може спокійно розповідати про те, що довелося пережити їхній родині.

– Нас було в батьків четверо – два сини та дві дочки. Старший брат Женько пішов разом з батьком у Радянську Армію. Коли їх забирали, батько дуже просив Миколу: «Глядися, Колю…» Як відчував, що така страшна йому вготована доля, – розпочинає свою розповідь бабуся.

Вона довго шукає в шафі єдиний маленький старенький знімок, на якому стоїть її брат Микола у формі з товаришем. Хоча фотокартка виблякла від часу, та на ній добре видно обличчя юного повстанця. Саме із цього фото пізніше зробили великий портрет Миколи. Аби залишилася про нього пам’ять.

– Наші на війні бідували страшно!.. – продовжує Надія Максимівна. – Їсти не мали що. Хліба їм трошки давали. То батько своє віддавав Женькові, бо ж той молодий. А сам з того голоду заслабів. Його і в больницю не брали, і додому не відпускали.

Важко було Марії в селі самій з трьома дітьми у війну. А тут ще й Микола зник. Пішов на вечорниці й не повернувся.

– На тих вечорницях до Колі підходили якісь хлопці й забрали його. Мав тоді 17 літ. Мати плакала, бо думала, що вже забили його, бо все нема й нема вдома. А посля виявилося, що він у бульбашах. І тоді стали матера на Сибір вивозити, – згадує Надія Семенюк.

Сестра на впізнанні тіла зомліла

Коли по матір прийшли, мала Надійка була надворі. Хтось штовхнув її, прошепотів: «Утікай». І вона побігла в інший кінець села, не оглядаючись, що там робиться. А з двору вже виводили матір білу, як стіна, й усю худібку, що мали. Жінка лишала село, за слізьми світу білого не бачачи…

Але невдовзі Марія повернулася. Поки жінку в Рожищі тримали, вибиваючи відомості про повстанців (а вона ж нічого справді не знала), надійшла інформація, що чоловік підозрюваної і син у Радянській Армії служать. Тож бідолашну відпустили. Правда, корову та коня не віддали.

– Ми жили-бідували чорно. Ще й до нас участкового на квартиру прислали: думали, може, Коля прийде. І сестру Галю на допити в Рожище визивали. Били її там страшно, всейка спина була чорна, як вернулася.

Надія СЕМЕНЮК

Чотири роки минуло, а від сина Миколи – ні вісточки. Вже й війна скінчилася. З фронту прийшов хворий батько, пробув удома місяць і, так ні разу не вийшовши із хати, згорів через хворобу легень. А Женько зник на війні безвісти. Пізніше односельчанин, з яким разом той був на передовій, розповів, що бачив, як поряд розірвалася бомба і Женя лишився у вирві, присипаний землею, з рота й носа йшла кров... Та мати продовжувала його шукати.

Аж це знову сестру Галю в МДБ у Рожище викликають.

– Як вона те все пережила? Її ж, як Колю забили, брали на опознання. Сестра була кам’яна людина. Поставили його під стіною мертвого, чи пузнає. А вона зомліла і не призналася. Той, хто проводив те опознання, сказав: «От сучка! Мліє, а правди не скаже».

Пізніше Галю вивезли у Сибір.

Кати ножицями відрізали хлопцям вуха та носи

Пізніше в архівах СБУ були знайдені відомості про героїчний подвиг Миколи Максимовича Архипчука. Він був учасником ОУН, мав псевдо «Стрибок», «Яструбок». Був убитий у бою з опергрупою МДБ біля криївки на хуторі Адамівка 11 лютого 1948 року – поблизу села Кроватка Рожищенського району. З ним разом загинули районний провідник ОУН, двоюрідний брат Степан і референт Служби безпеки ОУН П. Левчук.

В інших місцях у ті дні було вбито ще сімох повстанців. Багатьох із них перед смертю страшно мордували, ножицями відрізали вуха та носи… А потім пускали кулі в потилиці…

Пізніше всі десять тіл кати звезли у районний центр і скинули у криницю на чиємусь обійсті. З ними у колодязь полетіли і ножиці, якими чинили жорстокі тортури. А зверху ще й кинули велику корову, аби навіки замести сліди злочину.

Та не так сталось, як задумали енкаведисти. Люди одне одному таємно передавали відомості про те, де покояться останки героїв. Знала про це і Марія, Миколина мати. Вона тихцем навідувала «братську могилу». Крім неї, до колодязя ходили й інші.

Мати щороку йшла з паскою до криниці

– Вже як Колю забили, то до нас і не вельми чіплялися. Тільки спогади не давали спокійно жити, – каже Надія Максимівна.

Вона розповідає, що брат Микола народився на Пасху, то мати кожного Великодня зі свяченою паскою йшла в Рожище до того колодязя.

– Вельми глибокий був той колодязь. Мати завжди то вінка несе, то рушника вишитого вкине. Багато років вона отак ходила. А це одного разу прийшла з плачем: «Більш я вже не піду до свого Колі». Питаєм чого. «Бо хазяї засунули колодязь і собак одв’язали, на мене нацькували», – відповіла і більше не ходила, – згадує Надія Максимівна.

Старенька Марія всього рік не дожила до проголошення незалежності України. Все життя чекала, коли ж пошанують повстанців, які боролися за волю рідної землі, й не дочекалась… Як доньки плакали, почувши результати референдуму про незалежність України!.. Сподівалися, мати втішається з небес.

Колю впізнали по зубах

А у 1997 році відбулось офіційне перезахоронення останків повстанців, закатованих і кинутих у рожищенський колодязь.

– Страшне, скільки людей тоді зібралось. І ми із сестрою Галею пішли. Стали ті кості доставати, в ящики складати. Ми свого Колю пузнали по голові. Він мав зуби з дефектом, один на оден росли. Череп був прострелений. Поклали його в трунку маленьку, туди вложили рушники і сорочку вишиту, в якій колись ходив. Так само й інші. Й понесли ті десять метрових трун до церкви української, – важко видихнувши, продовжує свою оповідь жінка. – Колю несли мої сини Кольо і Женько – назвала я їх у честь забитих дядьків…

Ховали повстанців на одному кладовищі в Рожищі. На могилі Миколи Архипчука ділили коровай, що спекла його сестра Надія.

– Ми вбрали його в жовте і голубе, чорною стрічкою перев’язали, наверх калину повтикали. Гарно так вийшло, – згадує жінка. – А тепер… – на мить задумавшись, продовжує: – Вся моя Україна в землі. Бо нема ні батьків, ні братів, ні синів. Тільки я з дочкою і старенька хата. Дах тече, а перекрити нема за що. Так тій волі тішились, а далі життя чорне.

Наталія КРАВЧУК, Волинська область

Фото автора


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися