Маленька, чисто вибілена хатина бабусі притулилася коло господарств двох дочок. Старша – Ганна – живе через стежечку за парканом, а середня – Таїсія – лише за кілька кроків від вулички. Тож матір під їхнім постійним наглядом. Ми довго стукали у двері баби Каті, а вона все не виходила. Спробували самі зайти – замкнено. «Може, до лісу подалася?» – подумали. Бо ж пора грибів у розпалі, а у сільській раді нам розповіли, що бабця любить їх збирати. Тож звернули до доньчиного господарства. У дворі саме порався найстарший зять Олександр Олександрович. Йому вже 81 рік. Він лише засміявся на наші припущення і пішов провести до тещі. Виявилося, двері важко відчинити, а бабуся й не чула, що до неї гості добираються, бо саме дивилася кіно по телевізору. Запрошує до оселі. Чисто, прибрано. Теплом дихає грубка. 

– Ми часто навідуємося. Їсти приносимо, дров, а баба вже сама напалить, – розказує зять.

Попри свій вік, Катерина Карпівна жвава та весела. Посміхається до нас на три вцілілих зуби, от лишень недочуває. Любить згадувати минуле, хоч і набідувалася з самого дитинства:

– Я жила без батька, бо він рано помер, то змаленьку в наймах була, щоб кусок хліба заробити. До польської школи не ходила, бо ми біднота були. Так і не вмію ні читати, ні писати. А чоловіка грамотного мала. Він заготовщиком робив, то й звіти в район складав.

Виросли у подружжя троє дочок. Дві залишилися в рідному селі, а наймолодша живе в іншій області, але приїжджає навідати. Доньки не раз кликали матір до себе, але та все відмовляється: в своїй хаті найліпше. За кілька метрів від неї шумлять сосни. Замолоду баба Катя полюбляла гриби збирати, а зараз хоч і рух не той, а таки знаходить сили і з кийочком потихеньку до лісу шкандибає. 

– Я далеко не йду, щоб не заблудити, – зізнається, – а тако, збоку, то зелениць назбираю. Покладу в духовку – і хай сохнуть, до юшки згодяться.

Бабуся не знає точно дати свого народження, каже лише, що вродилася восени. 

– Де пашпорт мій – не знаю, – відповідає на прохання показати документ.

Допомогли нам у сільській раді. Катерина Коць народилася 3 жовтня 1916 року. Торік вітали її зі столітнім ювілеєм представники місцевої влади. А тепер бабці на двохсотліття повернуло… Дочекалася внуків та правнуків. Ніяких особливих секретів довгого життя не знає.

– Моя матір тоже довго жили. До ста років, – твердить бабуся. – А як прийшла пора, то сіли на стульці та й сказали: «Буду я вже вмирати». В ту ж мінуту й вмерли. 

Збираючись фотографувати, просимо довгожительку одягнути новішу хустину, щоб гарно було.

– Ой, що то за хороство у моїх роках, – спочатку віднікується, а потім таки бере квітчасту хустку, тремтячими руками пригладжує білі павутинки волосся, акуратно закрученого в гульку. 

– Ви така гарна, – не втримується від компліменту колега. – Справжня бабуся-кульбабка.

Розказуємо Катерині Карпівні, що буде її фото в газеті, а старенька дивується, чим заслужила, що в неї «коментар беруть». З вуст сторічної бабусі такі слова чути незвично, а вона пояснює, що дивиться телевізор і «в курсі всіх новин». По-доброму заздримо, що, проживши стільки років, бабця Катя при розумі, на ногах, сама ще шпортається помаленьку. Проводячи нас до порога, щиро бажає:

– Щоб ви, діточки, дожили до моїх літ. І ходили, і робили.