Сергію Шульгану вже 70 літ. Він часто згадує рідну матір і крадькома витирає сльози, коли розповідає про неї, хоча не пам’ятає її обличчя, не знає її тепла і ласки. Його змалку виростила чужа жінка, яка стала для нього справді найріднішою мамою. Повік буде їй вдячний за щедру душу і серце, за ту любов і турботу, що дарувала йому з дитинства.
Мачуху назвав мамою – і вона прийшла додому
У місті Ковелі Сергій Шульган добре відомий, адже він був заступником мера, начальником міського управління праці та соціального захисту населення. Проте мало хто знає, що його виростила чужа жінка. Тож разом із дружиною Тетяною Іванівною, освіжаючи у пам’яті епізод за епізодом, розповідають цю непросту життєву історію.
…Петро з батьками жив у Польщі. Коли почалася Друга світова війна, його разом з молоддю німці змусили охороняти концтабір. Та через кілька днів Петро втік в Україну і відразу ж потрапив в армію. З боями дійшов до самого Берліна, де був поранений. Лікувався в госпіталі аж у Баку. Потім дослужував на Кіровоградщині. Дізнавшись, що його батьків переселили на Волинь у село Олександрівка (тепер Поляна) Турійського району, поїхав до них. І залишився. Знайшов тут собі дружину Ольгу. Та не встигли молодята нажитись, як село приголомшила звістка. До Петра Шульгана здалеку приїхала… жінка з дитиною! Лише тоді Петро зізнався родичам, що справді жонатий і має маленького сина. А одружився з Варварою ще в Баку, коли лікувався. А на Кіровоградщині 21 серпня 1947 року народився їхній син Сергій. Очевидно, життя у молодих не складалось – і Петро вирішив поїхати до батьків на Волинь. Як міг одружитися з Ольгою, коли вже перебував у шлюбі з Варварою? Виявляється, у післявоєнні роки розписатися можна було і за військовим білетом.
Тепер уже ніхто не скаже, як Варвара знайшла адресу свекрів, яких ніколи і не знала. Зупинилася в селі у бригадира. Петро ходив пригнічений, батьки шепотілись і все одно ще не зізнавались Ользі. Але коли вона від сусідів довідалася про несподіваний приїзд чоловікової жінки, ні на мить не задумуючись, зв’язала вузличок зі своїми речами, подалася додому і дороги не бачила за сльозами.
Щоб владнати непросту сімейну ситуацію, у сільраду викликали Варвару, Петра, його батьків та Ольгу.
– Твоя жінка і дитина? – запитав голова.
– Моя, – похнюпивши голову, відповів Петро.
– Раз приїхала законна жінка, хоч і я законна, але хай живуть разом, бо в них є дитина, – відрубала Ольга. – Я знайду собі пару, світ ого-го який великий!
– А я с ним жить не хочу! Поеду назад! – несподівано випалила друга жінка Варвара.
Вирішили, що Варвара залишить сина тут, а коли міцно стане на ноги, то забере до себе дитину. Ще на початках жінка написала кілька листів, і то до сусідів, у яких цікавилася своїм хлопчиком. А потім від неї до сьогодні ні слуху ні духу. Щоправда, ще з рік на Волинь летіли листи від Варвариного батька, а згодом і ті звісточки припинилися.
Маленького хлопчика гляділи Петрові батьки. Поки вони гнули спини у колгоспі, Сергійко часто бавився з дітьми у родичів. Якогось дня Ольга побачила його серед малечі. Він їв хліб з медом і дуже вимастився. Защеміло серце у молодої жінки, так стало шкода те дитя, що росло сиротиною без материнської ласки. Намочила хустинку у воді, стала обтирати йому личко, рученята, а він скривився: «Ой, мамо…» Від його слів у Ольги забриніли сльози, стиснулося серце.
– Тобі нічого не тенькнуло? – запитала жінка, яка тоді гляділа дітей.
Так Ольга стала мамою для Сергія на все життя.
Розшукує рідну неньку
– Я їй буду вдячний завжди, – голос 70-літнього Сергія Петровича тремтить від хвилювання. – Пам’ятаю, був у класі третьому, як запитав її, чому в мене нема брата чи сестри. Вона так подивилась, обняла: «Якби вони були, може, я тебе так не любила б».
А ще один епізод з дитинства врізався у пам’ять Сергія Петровича. Це було, очевидно, відразу після приїзду, бо розмовляв ще російською мовою. Сидів на пеньку і на шматку газети щось шкрябав олівцем. «Сірожа, а шо ти малюєш?» – запитала сусідка. – «Пишу, что моя мать свинья, покинула меня», – відказав.
– Хтозна, чого вона мене лишила, – розмірковує Сергій Петрович. – Може, ми там голодували? Бо пам’ятаю, як тут баба напекла в печі хліба. Я побачив багато буханок і аж вигукнув: «Сколько хлеба!» З роками забув ту матір. Поки мені, дитині, хтось не розказав про неї. Запитав маму Олю. «Я не твоя мама, але тебе вигляділа», – відповіла. Було трохи дивно, що насправді вона мачуха, але спокійно сприйняв правду і більше ніколи нічого не допитувався. Бо для мене була завжди мамою.
Батьки виростили сина, оженили, допомагали доглядати його трьох дітей. Онуки довго не знали правду та зі здивуванням довідалися, що баба Оля, яку дуже любили, – це татова мачуха. Якось по телевізору дивилися фільм «Хозяйка детского дома». Сергій Петрович непомітно з-під окулярів став витирати сльози. «Тато плаче!» – дітки і собі стали схлипувати, обійнявши батька. Тоді їм розповіли родинну історію.
Всі сім’єю завжди любили приїздити до баби і діда, допомагали їм у господарстві, святкували їхні ювілеї. Першим помер батько Петро, його майже на двадцять літ пережила мама Оля. Коли вона занедужала, невістка Тетяна покинула міське життя в Ковелі й переїхала у віддалене село Поляна. Щоб догледіти таку добру, людяну, щиру, турботливу свекруху. Померла Ольга Йосипівна чотири роки тому в 91. Тепер у їхній хатині в селі Поляна живуть Сергій Петрович із дружиною Тетяною.
– І хоч я усе життя відчував материнське тепло, все ж хотів би знайти рідну маму, – каже наостанок чоловік. – Звертався у Кіровоградську область, у Підвисоцьку сільську раду, де вона жила, але приходили однакові відповіді: такої тут нема. Може, написати у «Жди меня»? Так хочеться хоч здалеку побачити, яка вона, моя рідна мама…
Олена ПАВЛЮК, Волинська область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!