Якось режисер «Мосфільму» Володимир Сверба жалівся своєму двоюрідному братові – редактору Камінь-Каширської районної газети Іванові Корсаку, що не можуть знайти село, яке б мало вигляд, як на початку тридцятих років – вулиці з дерев’яними хатами, без електричних стовпів і дротів. «Є таке у нас. Приїжджайте у Стобихву», – запросив московських кіношників Іван Феодосійович.
Московський режисер старій бабці з Полісся руки цілував
У це складно повірити, але у 1989 році Стобихва не мала світла, а деякі хати ще були криті соломою. Це дуже підходило знімальній групі шестисерійного фільму «Николай Вавилов». У цьому фільмі вперше було дозволено говорити про голодомор в Україні. І у волинській Стобихві, де ніколи не знали голоду, знімали сцени голодуючого села.
Тоді про московських кіношників гудів весь район. Ще б пак! Режисер фільму – Олександр Прошкін, який зняв нашумілу у ті роки кінострічку «Холодне літо 53-го». Ролі грали відомі актори Богдан Ступка (радянський академік Микола Лисенко), Ніна Усатова (голова колгоспу). А ще більше місцевих тішило, що їх самих брали зніматися у масовці.
І хоча пройшло вже 28 років, відколи у селі знімався фільм, жителька Стобихви Галина Іллівна Макарук досі пам’ятає ті дні. Воно й не дивно, адже багато кіношників жили у її хаті.
– Ось на цьому ліжку спав Прошкін, а на цьому Костас, литовець, що грав Вавилова. Ми його Костею називали, прізвища не пам’ятаю (Сморігінас – авт.), – показує свою хату Галина Іллівна. – Ще у нас жили актриса, що грала секретарку Вавилова, Інга та оператор Брожовський. Усатова зупинилася у сім’ї Шавлаїв. А Богдан Ступка з виду такий панський був, його на зйомки щодня з Ковеля возили. У спілкуванні ж простий, зі всіма фотографувався. Треба було бачити, як він дітей гопака вчив танцювати!
Галина Іллівна може говорити годинами про знаменитостей, з якими доля звела її у житті всього на тиждень. Вони кожен вечір сідали з господарями за стіл, їли те, що готувала її мама – Олександра Онуфріївна Кравчук.
– Нічого особливого, – каже пані Галина, – деруни, товкмачі, каша з печі, сало з бодні… А як столичним гостям смакували свіже молочко з-під корови та мамин чай з чебрецем, багном, мелісою! Ще потім двічі поліщуки у Москву посилки з тим чаєм відправляли…
– А коли від’їжджали, що вже Олександр Прошкін моїй 90-літній мамі її старечі зморщені руки виціловував! – бринять сльози у голосі Галини Іллівни.
Їли черв’яків, живцем лягали в труни…
Багатьох своїх односельців і родичів, які вже давно відійшли у вічність, Марія Іллівна згадує, дивлячись фільм «Николай Вавилов», – стобихівці охоче знімалися в епізодах. Там вони всі такі молоді… Галина Іллівна може вічно переглядати кадр з фільму, коли біля хатини, яка ще досі стоїть у Стобихві, крутить жорна старенька зморена голодом жінка.
– Цю роль грала моя мама. Її вбрали у полотняну сорочку, яку витягла зі скрині, а дівчата для правдивості вимазали… І от вона сидить, крутить жорна. Підходить Вавилов-Костас і питає: «Де голову можна знайти?» – «Нема голови...» – «А де люди?» – «Померли...» І в баби сльози покотилися… Це було так зіграно, що Прошкін казав, що якби цю роль дали професійній артистці, то довелося б три дні тренуватися. А ми грали без репетицій.
Є роль у фільмі і в Галини Іллівни. Це вона йде з хлібом-сіллю назустріч Ступці-Лисенку і, кланяючись, промовляє: «Ласкаво просимо!» Пригадує, що грати тоді ладні були що завгодно, адже за епізоди платили добрі гроші – дорослим по 17 рублів, а дітям по 10.
– Один хлопчина заради цих грошей на камеру черв’яків їв. Люди навіть замість покійників у труни лягали. Знімальна група привезла для цього муляжі, а наші кажуть: «Та ми самі зіграємо! Буде натуральніше!»
Прем’єри фільму у Стобихві чекали з нетерпінням. Неймовірно, але у 1990 році телевізор був у селі лише в однієї людини – Миколи Логвинського. Він мав і автономного генератора, бо світла на той час так і не було. Отож у його хаті всі і зібралися на перегляд. Особливо цікавила третя серія. Там селяни дивилися на себе і своє село... Найбільше шкодує Галина Іллівна, що з фільму вирізали фінальний епізод, коли людей у Сибір вивозять.
– Вечір, сонечко сідає, і підводи з ридаючими селянами їдуть… Майже всі наші жінки на тих підводах сиділи… Ще були живі люди, які пережили виселення Стобихви у Бессарабію, вони як побачили енкаведистів на конях (це були артисти), так і обімліли, голосно почали плакати. Кожен тоді про своє згадав. Добру справу зробив покійний Іван Корсак. Для нашого села цей фільм – така пам’ять…
Наталка СЛЮСАР, Волинська область
P.S. Нещодавно минуло сорок днів, як не стало на цьому світі Івана Феодосійовича Корсака, прекрасного журналіста й письменника. Усі ми дуже сумуємо за ним, завжди будемо пам’ятати і шанувати.
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!